Василь Лопата народився 1941 року в селі Нова Басань на Чернігівщині. Люди кожного регіону на усіх обширах великої України мають якісь притаманні риси. Чернігівці в уявленнях волинян, галичан, наддніпрянців чи полтавців мають статус людей м'яких, добрих, але дуже впертих. ще на зорі нашої історії Чернігів серйозно конкурував з престольним Києвом за першість у політичних і релігійно-духовних справах у Київській Русі. Історична Чернігівщина дала українській та іншим слов'янським літературам незрівнянний шедевр - поему "Слово о полку Ігоревім". В Україні не так і багато областей, де б широкий загал людності був так міцно прив'язаний до місцевих традицій у побуті, фольклорі, мистецтві, як на смарагдово-золотавій Чернігівщині, прорізаній тихими водами Десни та її притоків. 

Чи мав цей край, його історія і природа якийсь вплив на характер, на психологію - людську і творчу - Василя Лопати? Я б відповів ствердно, бо вірю в те, що середовище формує вдачу корінного населення багатьох історичних націй. Так, наприклад, не здається мені випадковим, що у нашого мистця дуже розвинені чуття і розуміння української історії, культури, словесності. Коли наприкінці 60-х і на початку 70-х років, тобто в період вироблення мистецьких і громадянських позицій Лопати, усяка прихильність до українськості могла мати серйозні наслідки для долі мистця, він виявив чисто "чернігівську впертість і не піддався "зміні віх". Якраз у цей похмурий час торжества застою він вивчає героїчні сторінки життя українського козацтва, народний епос (билини великокнязівської Київської русі, народні думи), твори класиків старої (від Вишенського до Сковороди) і нової (від Шевченка починаючи) української літератури. Вивчає не просто заради "спортивного інтересу", а щоб знайти там композиційні вузли, які можна було б проілюструвати, або створити на їх основі естампи. Ми сьогодні бачимо, що увесь той історико-культурний матеріал був по-новому, без повторення того, що робилося попередніми мистцями, - побачений і образно втілений Василем Лопатою.

Другий приклад того, що наш мистець лишається притаманним чернігівцем, дають 80-ті роки - період перебудови і гласності. Стали заповнюватися білі плями і "чорні дірки" в історії і мистецтві. Усі почали захоплюватися українським авангардом 20-х років (бо він справедливо ідентифікується з українським "розстріляним відродженням"), хоч далеко не всі розуміють його істоту. Проте історії (в тому числі історії мистецтва) не можна в точності повторити знову, і тому наслідування авангарду 20-х в умовинах 80-х дещо розчарували публіку. Усі, хто поміняв вироблену манеру на авангард, тепер не знають, що робити. До них не належить Василь Лопата, який віддає шану старим майстрам початку нашого віку, але творить те, що любиться ним самим і що суголосне думкам і настроям українського суспільства кінця ХХ віку.

А любиться ним вічне, розумне і добре - Шевченко! Так, насамперед він, незрівнянний будитель нашої совісті. Щойно закінчено великий цикл ілюстрацій до "Кобзаря", невмирущі образи якого вже не раз і не два знаходили своє образне прочитання мистцями. Що тут можна додати? Що побачити по-новому, а тим більше відкрити? Видавництво "Дніпро" у Києві, яке випускає національну і світову класику, через невеликі інтервали часу перевидає цю книгу поезій Тараса Шевченка, яка на Україні давно стала "бестселлером" і запит на яку ніколи не падає. Уже стало традицією кожне нове видання "Кобзаря" друкувати з інакшим циклом ілюстрацій, а тому між мистцями-ілюстраторами триває свого роду безперервний творчий конкурс: хто краще, глибше, досконаліше "прочитає" поезію Шевченка за допомогою візуального зображення?

Одне лише хочеться сказати: бачення світу як реальності і як символу (що так виразно підкреслено ледь не на кожному естампі і в кожній ілюстрації) властиво також поезії Шевченка. Його світ двоплановий. За глядно-реальним образом майже завжди стоїть метафора, алегорія, міф. Одним з перших у літературознавстві розкрив цю складність і двовимірність Шевченка американський професор українського походження Григорій Грабович з Гарвардського університету у своїй англомовній монографії з промовистою назвою "Поет як міфотворець". Приблизно в цей самий час, коли за океаном писалася ця монографія, тут, в Україні, мистцем іншого виховання й настрою виношувалося по-суті аналогічне внутрішнє відчуття міфореального характеру майбутніх ілюстрацій до "Кобзаря". Дуже важливо відзначити, що дану непросту проблему Василь Лопата вирішив по-суті традиційними методами класичної лінеарної гравюри. Різцева гравюра, яким би матеріалом не послуговувався майстер (у нашому випадку мова йде про ліногравюру і гравюру на твердому пластику), вимагає копіткої тонкої праці, міцних нервів (найменша необережність - і вся форма зіпсована) і безконечного гармонування ліній різної товщини і сили. Саме лінія, її характер, пластика, відношення до площини творить два світи гравюр до нового видання "Кобзаря". Ні деформація, ні площинність, ні просторові ілюзії не створюють такої духовної атмосфери зв'язків між очевидним і уявним, як багата лінеарна структура нового циклу творів на теми поезій Шевченка.

Діапазон творчих можливостей Василя Лопати розкривають і інші його цикли: до нашої середньовічної героїко-трагедійної поеми "Слово о полку Ігоревім", до численних перлин українського фольклору (і насамперед - до творів епічного жанру, до билин, дум, балад). Але якраз Шевченко допоміг Лопаті відчути себе національним мистцем, і до того ж мистцем сучасним. Так було вже не раз в історії українського мистецтва: Шевченко ставав наріжним каменем становлення мистця як зрілої індивідуальності.

Дмитро Степовик
історик мистецтва