Публікації

Наприкінці 1970-х мене викинули з роботи, звинувативши у “буржуазному націоналізмі”, за статтю “Шевченко в контексті світової літератури”. Незабаром після її появи слідчий ДБ, ведучи “бесіду” із блискучою київською філологічкою і художницею Іриною Конєвою, серед іншого допитувався в неї: “А що б ви могли сказати про автора, що написав статтю нібито про Шевченка, а насправді в тій статті розумів зовсім інше?!”

Приблизно з тієї пори мене і зацікавило шевченкознавство, що пише нібито про Шевченка, а має на увазі насправді зовсім інше... 

Наприкінці 1920-х - у 1930-х роках репресували все радянське шевченкознавство - марксистів і немарксистів, патріотів і, скажімо так, космополітів, талановитих і бездарних, що колись слухали лекції в кращих європейських університетах і вчорашніх рабфаківців. Словом, усіх. Буквально в одній соловецькій камері опинились Микола Костьович Зеров і Євген Шабліовський, короткочасний директор Інституту Тараса Шевченка. Їх навіть і антагоністами-то вже не можна назвати. Єдино, що їх об'єднувала, так це камера, де вони по черзі топили пічку. 

Дехто, через лубянський недогляд, усе ж залишився на волі. Хоча, якщо пригадати шевченківський рядок, сказати по правді, волі і не було. Так що уцілілі майстри, на кшталт надерудита Юрія Іванова-Меженко, як би зачаїлися. А то й зовсім замовчали. А покоління шевченкознавців, що з'явилися вже після тієї катастрофи, добре запам'ятали її жахливі уроки. І чи не цілковито і повністю пішли в ту або іншу шевченківську “фактичність”, звівши усе до нібито патріотичної, а насправді цілком пустодзвінної риторики, щедро приправленої різнокаліберною радянською неправдою. 

Так національна пам'ять про поета і розкололася надвоє. Йому спорудили парадні пам'ятники і в тому ж стилі музеї; назвали його ім'ям усе, що тільки можна було назвати, і навіть більше. Десятиліттями імперія насаджувала офіційний культ, старанно приховуючи реальний зміст шевченківського феномену. Проголосивши поета своїм предтечею, однодумцем і ,так би мовити, співучасником, вона вже не скупилася на пам'ятники і музеї.

Так відбулося друге, вже безпросвітне закріпачення Шевченка системою, що підверстала брутально-силовими, жандармськими засобами пам'ять про нього під свої догмати. Ті перегини і породили в закріпаченій масовій радянській свідомості грунт для неймовірної, шаленої фальсифікації поета, його фальшивої гіперболізації і міфологізації.

Радянська система посмертно перетворила Шевченка як би в персонального пенсіонера союзного значення, навічно, як вона думала, заповнивши ідеологічну вакансію українського буревісника. Це негідницьке змішання шевченківського і радянського породило байдужість до нібито “офіційного” поета, навіть ворожість до нього. На жаль, від нас, по суті, пішли шевченківські вірші. Справді, не у всіх же є той слух на шевченківську поезію, що, скажімо, загіпнотизував на ній зіницю пізнього Сологуба або пізнього Мандельштама: перший в останні роки свого життя переклав майже всього Шевченка, другий у такі ж роки постійно гортав “Кобзар”.

До київського і до інших шевченківських монументів у пам'ятні шевченківські дні усе ж приходили читачі його віршів, що відчували їх нечувану, навіть у контексті усієї світової лірики, музику. Приходили, ризикуючи і дуже ризикуючи.

Колись Борис Пастернак, що надзвичайно високо оцінив Шевченка-поета, автор чудового перекладу його поеми “Марія”, сказав про інший офіційний культ: “Після смерті Маяковського почали вводити його силою, як картоплю, - це стало другою його загибеллю”. 

Так цілком може трапитись і з Шевченком. Ідеологічна приватизація поета, що тривала більш як півстоліття, по інерції, на жаль, усе ще продовжується у обновлюваних на швидку руку державних обрядах. Вчорашнє, дозволено-приручене, гранично обережне цехове шевченкознавство фактично вимерло. Вишукане емігрантське шевченкознавство на свою історичну батьківщину повертається з Гарварду з працею, викликаючи тут нерозуміння або навіть відверту ворожість.

На щастя, у світі, крім політичних доктрин або філологічних концепцій, є ще й просте читацьке почуття, що нагадує по своїй складній психологічній структурі музичний слух. Тобто те, що є в більшості. Людей, мається на увазі.

… Шевченко-поет переклав на мову літератури увесь величезний всенеймовірної краси звучання регістр українського фольклору. Зазвучавше тут волею поета перейшло в іншу, письменно-літературну якість, зберігши водночас усю красу і силу. Випадок найрідкісніший в усьому світовому літературно-поетичному досвіді. І ніякий спеціальний літературознавчо-філологічний коментар не в змозі пояснити це велике музичне диво. Можна лише вслухатися в нього.

І ще. Шевченко підлітком, восени 1829-го, їде з України в обозі свого пана. І повертається лише в травні 1843-го. А в лютому такого року він знову в Петербурзі. Словом, поет у всіх своїх роз'їздах провів в Україні зрілою людиною усього лише три з лишнім роки із сорока семи років життя. Така реальна хронологія цієї разючої долі, її сумарний час-простір. Майже загадковий календарний образ шевченківської поезії, що музично-літературно узагальнила долю цілого народу. 

P. S. А як же бути з уже злободенним і просто злісним продовженням псевдопрочитання Шевченка?

Сперечатися з нісенітницею - собі дорожче. Вона лише свідчить про клінічну глухоту “авторів” на літературу. Особливо поезію.

Але більш характерна сама поява антишевченкознавства. Майже завжди - із лубянським знаком його якості. Так і хочеться запитати колишніх “слідчих”, а тепер, здається, “видавців”: так що ви скажете про статті, написані нібито про Шевченка, але які мають на увазі насправді зовсім інше? 

Ностальгія по катівству.


переклад матеріалу В.Скуратівського(http://cn.com.ua/N267/society/monologues/monologues.html)

До перелiку