/О друже мій добрий,/ друже незабутній.../ Т.Шевченко Такими проникливими словами звертається Тарас Шевченко до одного з найближчих друзів своєї молодості - Якова де Бальмена (1813 — 1845).

Не було жодної людини, крім хіба Миколи Васильовича Гоголя та Михайла Юрійовича Лермонтова, про яку б з такою теплотою і любов’ю відгукувався Шевченко у своїх творах, як про Якова Петровича де Бальмена.
У біографії останнього було багато спільного з автором «Демона» й «Героя нашого часу». Як і Лермонтов, де Бальмен був нащадком давнього шотландського аристократичного роду. Як і Михайла Юрійовича, до речі й Шевченка, природа наділила його літературним та мистецьким талантом. Як і Лермонтову, йому — носієві гуманітарних знань і гуманістичних прагнень, — довелося більшу частину свого життя провести серед військового оточення і так само, як і Михайлу Юрійовичу, трагічно закінчити життя на тлі невимовної краси кавказької природи.
На перший погляд, здавалося б, дуже мало спільного могло бути між з одного боку — графом Яковом де Бальменом, перед дідом якого капітулював у Бахчисараї останній кримський хан Гирей, а дядьком якого був російський комісар на острові Святої Єлени, що від імені одної з держав-переможниць наглядав за полоненим Наполеоном, і - з другого боку — сиротою з кріпацької родини, якого стьобали різками чи то в халупі п’яного дяка, чи то на стайні пана Енгельгардта. А проте незаперечним фактом є щира дружба і співзвучність дум цих двох людей, коли граф, дідич і власник кріпацьких душ усім серцем перейнявся Шевченковими прагненнями, поширював та ілюстрував поетичні твори колишнього кріпака і ділився з ним найінтимнішими порухами своєї душі. І обидва вони по вінця були сповнені співчуття до долі закріпаченого українського селянства. Обох цікавила історія рідного краю.
В одному з листів Я. де Бальмен писав своєму другові В. Закревському: «Блукаючи по степу посеред цієї неозорої рівнини, котра закінчує, Подільську губернію з боку Бугу, я часто задивлявся на силу-силенну могил - пам'яток старої слави нашої України. Ці степи — давні рубежі… землі Козачої, могили вкривають їх неначе тавра, поставлені на грунт відважністю українців». І далі продовжує: «Хотів бо знати всі найменші подробиці рідного краю».
Звідки ж ця синівська любов до «старої слави нашої України» у нащадка французьких емігрантів, онука того самого Антона Богдановича де Бальмена, котрий служив у російській армії ще за Катерини II? Джерела цього впливу — у сім'ї. Яків де Бальмен народився 29 липня 1813 року в селі Линовиці на Пирятинщині (тепер Прилуцького району Чернігівської області) в сім'ї підполковника Петра Антоновича де Бальмена. У сім'ї зберігся переказ про те, що рід де Бальменів походить із Шотландії. За часів короля Якова предки де Бальмена були змушені емігрувати і вступити на службу до французького короля. Прадід Якова де Бальмена, покинувши Францію, на запрошення Анни Іоанівни вступив на службу в російську армію і в чині полковника був убитий в одному з боїв зі шведами. Дід, як уже зазначалось, теж служив у армії. Батько Якова також був військовим. Дослужившись до звання підполковника, він пішов у відставку й оселився у своєму линовицькому маєтку .
У процесі навчання і виховання сина батько Петро Антонович і мати Софія Олександрівна розповідали йому про їхню дружбу з видатними державними діячами, письменниками, художниками й учасниками визвольно-революційного руху, серед яких було немало їхніх приятелів, друзів і родичів.
Волелюбні розмови П. А. де Бальмена зі своїми однодумцями благотворно впливали на його дітей, особливо на старшого сина Якова. Вплив таких розмов посилювався пропорційно до віку дітей і кількості революційно настроєних людей у колі батькових співрозмовників. Серед них, без сумніву, були родичі де Бальменів — члени таємних революційних організацій Ф. Г. Вишневський і В. А. Глінка. Цікаві новин і важливі думки, почуті Яковом де Бальменом з уст батькових друзів, вплітались його вчителями у навчально-виховний процес і відповідно впливали на формуванню світогляду.
Отримавши ґрунтовну домашню освіту, Я. де Бальмен у 1830 році вступив до Ніжинської гімназії вищих наук. Мабуть саме в цій гімназії, у спілкуванні з її прогресивними професорами і студентами розвивалась у Якова Петровича усвідомлена любов до України. Слід підкреслити, що період навчання у Ніжині відіграв, безсумнівно, важливу роль у формуванні декабристських поглядів і переконань Я. де Бальмена. Як зазначає у своєму історико-літературному нарисі «Друже незабутній...» Л. Кузьменко: «Можна не сумніватися в тому, що Я. де Бальмен... належав до тих студентів, які відвідували домашній клуб І. Я. Ландражина... У своєму клубі професор, однодумець героїв 14-го і 29-го грудня 1825 року передавав своїм юним друзям те, що було у нього на душі, - своєрідний заповіт тих, кого Микола I повісив на кронверку Петропавловської фортеці або закував у кайдани й загнав на каторжну роботу в Сибір.
В Ніжині Яків познайомився і подружив зі своїми земляками з сусідніх сіл Пирятинського і Лубенського повітів - на рік старшим від себе Є. Л. Гребінкою та трохи молодшим О. С. Афанасьєвим. Вони охоче відповідали на запитання нового знайомого, розповідали про колишнє й сучасне життя гімназії, про все, що знали від старших товаришів та професорів. Головною темою тодішніх студентських розмов був конфлікт між їхніми професорами. Яків дізнався про те, що улюблені професори студентів М. Г. Білоусов та І. Я. Ландражин звинувачуються в тому, що розвивають у своїх слухачів політичне й релігійне вільнодумство. І коли, за розпорядженням магістра освіти цих професорів було звільнено з роботи, а розпорядженням міністра внутрішніх справ їх було вислано з Ніжина, «вістка про це приголомшила студентів. Ця подія на все життя лишила глибокий слід у їхніх серцях.
В 1832 році Яків Петрович круто змінює свій життєвий шлях — вступає на військову службу. На час знайомства з Шевченком він був уже ротмістром і встиг розчаруватися у військовій службі й навіть подумував про відставку. Це уже була людина з цілком сформованими поглядами на життя, яку, природа наділила ще й літературним і мистецьким талантом. Напевно Яків Петрович мріяв про літературну працю. Дослідник А. Ю. Кузьменко знайшов у Полтавському архіві ціле зібрання повістей Якова де Бальмена. Об'єднані вони спільною жартівливою назвою «Зібрання повістей, одна від одної дурніших». Повісті написані в дусі романтичної прози тридцятих років 19 століття. Найцікавіша повість «Вигнанець». В ній відбилися продекабристські симпатії, волелюбні настрої автора.
«Зібрання повістей...» належить до літературних знахідок недавнього часу і вперше вийшли у світ у Харківському видавництві «Прапор» у 1988 році. Читачі мають можливість переконатись, що твори Якова де Бальмена не втратили свого не лише історико-літературного, але й пізнавального значення.
У передмові до «Повістей» доктор філологічних наук В. Шубравський звертає увагу на необхідність продовження пошуків. І наводить припущення, висловлене А. Кузьменком у його статті «З відомостей про Якова де Бальмена»: «Це була перша, але, мабуть, не остання рукописна книга Якова де Бальмена. В усякому разі в Полтавському обласному архіві, збереглась записка, що 17 квітня 1925 р. з Прилуцького музею було одержано ще один рукописний збірник художніх творів, написаних, цілком імовірно, тією ж рукою, що й «Зібрання повістей».
Якщо вірити академічним літописам і біографіям Т. Г. Шевченка, то перша його зустріч з Яковом Петровичем відбулася в червні 1843 року під час перебування поета на балу у Волховської в селі Мойсівці Пирятинського повіту Полтавської губернії. Проте дослідник Мечислав Едмундович Гаско, який протягом багатьох років вивчає життя і творчість Т. Г. Шевченка, у своїй новій книзі «Пошуки й знахідки», яка вийшла друком у 1990 році у київському видавництві «Радянський письменник», на основі аналізу спогадів троюрідного брата Тараса 
- Варфоломія Шевченка, документальних матеріалів зі слідства членів Кирило – Мефодіївського братства, обставин написання поеми «Мар'яна Черниця» та поеми «Кавказ» стверджує, що перша зустріч Шевченка з де Бальменом відбулася раніше, в 1841 році в Одесі: «… поза в’язким сумнівом, у Одесі, а не в Мойсівці, відбулося перше знайомство Тараса Григоровича з Яковом Петровичем, після якого й починається переписування та ілюстрування творів Кобзаря. І подія ця сталася саме 1841 року, десь у кінці вересня, чи на початку жовтня».
А пізніше, вже в 1843 - 1844 роках, продовжувалися їх зустрічі і взаємні стосунки, зокрема на сучасній Прилуччині, в Линовиці та в Білорічиці, колишній Вейсбахівці. Як відомо, це були роки першої подорожі поета в Україну, яка тривала з квітня 1843 – до лютого 1844 року.
Цей період був часом тісного спілкування і зміцнення дружніх стосунків між Шевченком і де Бальменом. Друзі зустрічались у братів Закревських, у Рєпніних. Про їх нерозлучність свідчать, зокрема тодішні листи В. М. Рєпніної. Як зазначає А. Кузьменко у книзі «Друже незабутній…»: «Для Шевченка найбажанішим співрозмовником у ці дні був Яків де Бальмен. Саме тому він без вагань залишив усі розваги, міняв товариство розумної талановитої і доброзичливої Варвари Рєпніної на бесіди з Яковом Петровичем, з яким хотів бути в Мойсівці й Малютинцях, Березовій Рудці, Линовиці, Вейсбахівці».
Разом з Т. Шевченком Я. де Бальмен приймав участь у зібраннях товариства «мочемордів», на чолі якого стояв В. Закревський. Мабуть таке зібрання цього мальовничого товариства відбулося 22 - 23 січня 1844 року в селі Вейсбахівці (тепер Білорічиця Прилуцького району Чернігівської області), де крім Я. де Бальмена й Т. Шевченка, були І. Корбе та В. Закревський. Там вони 22 січня написали жартівливого листа у формі гетьманського універсалу і надіслали його в село Турівку до поета й історика М. А. Маркевича. Всі співавтори листа-універсала, в якому Маркевичу пропонувалося прибути до гетьмана в село «Безбухівку» (цебто Вейсбахівку), крім Шевченка, підписалися вигаданими іменами: полковник Корбе – компанійським полковником Корбою, Закревський – генеральним старшиною Вихтором Мочеморденком, а Я. де Бальмен – військовим осавулом Яковом Дибайлом».
Після цього друзі роз’їхалися. Тарас Григорович до Петербурга, де Бальмен в Одесу. В Одесі яків Петрович завершив роботу над рукописним збірником під назвою «Вірші Т. Шевченка». Крім віршів і поем, які увійшли до «Кобзаря» 1840 року, в нього були включені поеми «Гайдамаки» і «Гамалія». З цього приводу 20 липня 1844 року Яків де Бальмен написав листа до В. О. Закревського, в якому говорилося: «Надсилаю тобі, любий Вікторе, плоди нашої праці – моєї та Михайла Башилова. Всі головні творіння Тараса з віньєтками. Вони написані латинськими літерами для того, щоб у разі фантазії Тараса видати це за кордоном, усі б могли читати, - особливо поляки. Це тобі не подарунок, а тільки надсилається для збереження, на випадок приїзду самого Тараса, кому ця праця присвячена, і робити з нею він може, що йому заманеться. Збережи ж його з належною дбайливістю: саме тебе я обираю, як людину, що відчуває і розуміє зміст багатьох віньєток без втлумачення. Покладаюся на тебе, як на кам’яну гору».
Віктор Закревський був давнім задушевним другом Якова де Бальмена. З Віктором Закревським у добрих стосунках був і Тарас Шевченко. Ось чому саме Закревському переслав де Бальмен з Одеси виготовлений ним спільно з М. Башиловим рукописний ілюстрований збірник поезій «Вірші Т. Шевченка» для передачі поетові.
З В. Закревським Т. Шевченко зустрівся вже під час своєї другої подорожі в Україну в 1845 році. А в цей час де Бальмен перебував на Кавказі і брав участь у всіх боях в Даргинському поході 1845 року. І, можливо, в короткі хвилини відпочинку – серед стрілянини, смерті і страждань на тлі чарівної південної природи – згадувалися йому юнацькі філософські роздуми над сутністю життя військових людей, розмови з приятелями, однодумцями, друзями. І, як живий, поставав перед очима його новий друг – поет і художник Тарас Шевченко. Думав, що може й Шевченко згадував їхні зустрічі.
А він, Шевченко, уже вольний художник, у цей час подорожував по Україні. Уже побував у Києві, в Яготині. Їдучи в Прилуки, поет вирішив погостювати у Закревських, у Березовій Рудці. Там він дізнався, що де Бальмен перебував на Кавказі, де йшла загарбницька війна. Там же В. Закревський передав Т. Шевченку одеський подарунок Якова де Бальмена – переписаний латинкою й ілюстрованим ним та М. Башиловим збірник «Вірші Т. Шевченка».
Подарунок де Бальмена й розповіді Закревського, про події на Кавказі, очевидно, сприяли зародженню у Шевченка задуму великого поетичного твору на цю тему і він на одному з чистих аркушів щойно одержаної книжки олівцем написав: /За горами гори, хмарою повиті,/Засіяні горем, кровію политі…/ - які стали початком одного з найреволюційніших його творів. «Довелось пролить кров добру, не чорну», - як писав поет – і його другу Якову. В липні 1845 року він загинув в згадуваному Даргинському поході. І коли поет знову зустрівся уже в жовтні 1845 року в Березовій Рудці з Закревським, як пише П. Жур: «Сумною була зустріч з її господарями. Закревські, безперечно, знали про загибель на Кавказі добре знайомого їм Я. де Бальмена». В. Закревський і Т. Шевченко були глибоко засмучені звісткою про загибель друга на Кавказі. У дні перебування поета у В. Закревського тривала його робота над текстом «Кавказу». Очевидно, В. Закревський уже знав і розповів Тарасові про деякі обставини загибелі друга. Генерал Лідерс, ад’ютантом якого був Яків, у бою 14 липня командував одним із загонів російських військ не кращим чином. Авангард загону втратив зв’язок з основними силами. Лідерс зі свитою сам потрапив у оточення і, вкрай розгубившись, посилав «навмання», а точніше гнав на вірну смерть одного за одним своїх ад’ютантів, намагаючись зв'язатися з основними силами. В дорозі ад’ютантів неминуче наздоганяли влучні кулі горців. Так були вбиті ад’ютанти Лонгинов, Башилов, де Бальмен.
Від В. Закревського Т. Шевченко у кінці жовтня 1845 року поїхав до Переяслава. І тут 18 листопада завершив свою роботу над поемою «Кавказ». У ній після назви є присвята: «Искреннему моему Якову де Бальмену». Фінал цієї трагічної поеми-симфонії, цього гімну народам, які борються проти самодержавної тиранії, проти національного гноблення, вінчають строфи про Якова де Бальмена, який загинув на Кавказі волею тих, хто послав його на смерть. Є там і такі слова: /"О друже мій добрий!/Друже незабутній!/Живою душею в Україні витай,/Літай з козаками понад берегами,/Розриті могили в степу назирай./Заплач з козаками дрібними сльозами/І мене з неволі в степу виглядай"./
Ці слова вирвалися прямо з душі поета, переповненої глибокою тугою за другом, якого навіки втратив. Слід підкреслити, що дружні взаємини, які встановилися між де Бальменом і Шевченком не були приємною випадковістю. Вони були підготовлені популярністю творів Шевченка та перебуванням де Бальмена в місцях, оспіваних поетом. Цьому сприяло й те, що обидва були обдарованими митцями. 
До своєї зустрічі кожен з них пройшов чималий життєвий шлях. Яків щиро прив'язався до свого нового друга. Його захоплювала незвичайна біографія поета, радував великий успіх Кобзаря. Він жадібно слухав розповіді Шевченка про тяжке дитинство й подальшу його долю. Художня література, живопис були тим підґрунтям, на якому зійшлись і подружились син селянина-кріпака з села Моринці Тарас Шевченко і син відставного полковника з села Линовиці Яків де Бальмен.
«Скарбниця» № 3, 
Березень 1994 року