Україна та її культура, українська мова для духовно бiдних людей - як хрест для чорта. Але не тiльки вiд нього вони сахаються, а й вiд ненавистi, чого не здатнi оцiнити, те намагаються знищити. Бога розiп'яли i хочуть його розтерзати.
Маючи таку високу духовнiсть i культуру, ми, напевно, могли б себе прирiвнювати до обраного богом народу. Та ми цього не робимо.
I тому, коли появляються такi статтi, як “Копытца ангела” в антиукраїнському “Телеграфi”, то необхiдно пожалiти тих бездарних писак, якi самi не розумiють того, про що верзуть. Але i в цьому вони бездарнi. Бо, виконуючи замовлення на зганьблення Шевченка, вони принизили таку велику державу як Росiя та її кращих синiв. Бо якщо, на думку паплюжникiв, Шевченко такий бездарний, такий п'яниця, такий цибуляник, такий неграмотний, то, даруйте, що ж це йому ще “гiршi” присвоювали i звання академiка, i гравера, i при його викупi iз крiпацтва навiть цариця стояла в черзi, щоб кинути якусь свою копiйчину за лотерею?. То що - гiршi люди були? Хужiшi представники великої нацiї? I Жуковський, i Брюллов, i Толстой, i той же Чернишевський? I Добролюбов, який сказав, - що Шевченко тим великий, що вiн цiлком народний. А наводити лукавi фрази, посилаючись на Франка, то ми ж не знаємо за яких обставин це було сказано. Але ж вiдомо, що той же Франко сказав про Шевченка - вiн був крiпаком, а став велетнем у царствi людського духу. Менi здається, якби Росiя мала б подати на Україну до суду. Бо там образа не Шевченка, а саме Росiї.
Шевченко хотiв служити рядовим у царськiй армii? Але ж у листах до Толстого, Жуковського, Брюлова вiн пише, яким чином вiн туди потрапив. Та й ми з вами знаємо, що не хотiв вiн туди сам. З волi ж царськоi побрили i вислали його в солдати.
“Не жаль було б, якби я терпiв та знав за що. А то, їй-богу, не знаю! Наприклад, менi заборонено малювати, а я все свое життя нi однiєї лiнiї не провiв недозволеної, а не давати людинi займатися тим мистецтвом, якому вона посвятила все своє життя - це найжахливiша кара! Крiм душевних мук, якi я тепер терплю, я не маю, зрештою, крiм солдатської порцiї нiчого лишнього, нi єдиного карбованця, щоб хоть святцi виписати, не говорячи уже про журнал. Ось яке горе мене здолало!”. (Iз листа до Й. М. Бодянського, 15.ХI.1852, с. 79).
Чого ж рядовому Шевченку заборонили писати i малювати, тим паче, якщо вiн туди пiшов добровiльно? Адже поет Лермонтов у цьому нiким не обмежувався, писав свої вiршi, хоча теж служив в царськiй армiї, та ще й офiцером. Чому саме тiльки Шевченку? Як винятковому рядовому? Людина, яка писала цю брутальну статтю, засвiдчила не тiльки свою необiзнанiсть у знаннi iсторiї i культури української (та й росiйської), а й вiдсутнiсть своєї власної. Маємо звичайнiсiньку нiкчемнiсть, розбавлену примiтивiзмом i нерозумiнням того, що ображае не нашого Кобзаря, а ображає, власне, всiх Його шанувальникiв. Всi тi народи, якi поставили пам'ятники Шевченку, перекладають i читають його твори, то вони що теж такi нiкчемнi чи дебiльнi, як вважае Коровiн?
Нас звинувачують, що у нас занадто пам'ятникiв Шевченку. Не рахувала, але напевно не бiльше, нiж наприклад, садиб чи пам'ятних меморiальних мiсць Пушкiна в Росii та й в Українi, де вiн тiльки бував. А тепер щодо його “музи”, чи подвiйностi моралi. Тобто розходження мiж тим, про що писав Шевченко i яким вiн був насправдi. У цьому разi, найлiпше почитати листування Пушкiна з дружиною Наталею Гончаровою та порiвняти з листом Тетяни Ларiної. Яка разюча вiдмiннiсть мiж тим, як благородно пише Тетяна i як “спiлкувався” Пушкiн зi своею дружиною! Наприклад, вибачте за непристойнiсть, як ось “как ты дотащила свое толстое брюхо?” Але й уявити неможливо, щоб якийсь вандал зчинив у Росiї навколо цього святотатнi дискусiї ? I хiба це важливо? Важливо те, що Пушкiн писав для людей, аби тi так не робили та були кращими, добрiшими, чистiшими, розумнiшими тощо.
I саме так творив Шевченко. Може й були в нього там якiсь “гріхи”, а хто не без них? Гадаю, це була трагедiя генiя. А тепер ще якiсь спiвплемiннички знаходяться, бажаючи принизити його, зневажити у найсуттєвiшому, найсокровеннiшому, найвеличнiшому.
Свiтова культура не знає такої величi людського духа, творчої генiальностi та її неповторностi. Та не знае вона i страшнiшої долi, нiж умови, в яких жив генiй Шевченка i творив шедеври свiтового значення. Це - 24 роки крiпацтва,10 -солдатчини, останнi 13 - хвороби, постiйний жандармський нагляд i самотнiсть.
Людство поклоняється християнським мученикам за їх страждання заради спасiння душi людської. При цьому нiхто не забороняв виконувати свою мiсiю - рятiвникiв свiту. Їхнi душа i розум були вiльнi. Шевченка ж розпинали десять рокiв i фiзично, i морально, i духовно. I ми поклоняємося Йому, але не лише за муки i страждання, а за наше духовне звеличення, за його фiлософiю, осмислення i переосмислення життя. Той океан горя i мук, якi вистраждав, витерпiв Тарас Григорович у своему життi, вiн переплавив у добро, вiру i щастя людей. Чим i пiднявся до сонму святих.
Краще за все вiн це пояснив сам у листi до А. I. Толстої: “Данте Алiг'ерi був тiльки вигнаний з батькiвщини, але йому не забороняли писати свiй “Ад” i свою Беатрiче... А я: Я був нещаснiший за флорентiйського вигнанця, зате тепер щасливiший вiд найщасливiшого iз людей”.
То хiба могла б людина неосвiчена, бездуховна, творити те, що людство визнало фiлософiєю?
“Тепер, тiльки тепер я до кiнця повiрив у слово: “Любя наказую вы!” Тепер тiльки молюся i дякую Йому за безконечну Його любов до мене, за послане менi випробування. Воно очистило, зцiлило моє бiдне хворе серце. Воно вiдвело призму вiд моiх очей, крiзь яку я дивився на людей i на самого себе. Воно навчило мене , як любити ворогiв i тих, хто ненавидить нас. А цього не навчить нiяка школа, крiм тяжкої школи випробувань, i тривалої розмови iз самим собою. Я тепер почуваю себе, якщо не досконалим то принаймнi бездоганним християнином. Як золото iз вогню, як дитя iз купелi я виходжу тепер iз похмурого чистилища, щоб розпочати новий найблагороднiший шлях життя. I це я називаю дiйсним щастям, справжнiм щастям, якого шатобрiянам i увi не побачити”. (Лист до А.I.Толстоi. 9.01.1857 р. с.147-148).
То хто ж не дорiс до Шевченка?
Маючи таку високу духовнiсть i культуру, ми, напевно, могли б себе прирiвнювати до обраного богом народу. Та ми цього не робимо.
I тому, коли появляються такi статтi, як “Копытца ангела” в антиукраїнському “Телеграфi”, то необхiдно пожалiти тих бездарних писак, якi самi не розумiють того, про що верзуть. Але i в цьому вони бездарнi. Бо, виконуючи замовлення на зганьблення Шевченка, вони принизили таку велику державу як Росiя та її кращих синiв. Бо якщо, на думку паплюжникiв, Шевченко такий бездарний, такий п'яниця, такий цибуляник, такий неграмотний, то, даруйте, що ж це йому ще “гiршi” присвоювали i звання академiка, i гравера, i при його викупi iз крiпацтва навiть цариця стояла в черзi, щоб кинути якусь свою копiйчину за лотерею?. То що - гiршi люди були? Хужiшi представники великої нацiї? I Жуковський, i Брюллов, i Толстой, i той же Чернишевський? I Добролюбов, який сказав, - що Шевченко тим великий, що вiн цiлком народний. А наводити лукавi фрази, посилаючись на Франка, то ми ж не знаємо за яких обставин це було сказано. Але ж вiдомо, що той же Франко сказав про Шевченка - вiн був крiпаком, а став велетнем у царствi людського духу. Менi здається, якби Росiя мала б подати на Україну до суду. Бо там образа не Шевченка, а саме Росiї.
Шевченко хотiв служити рядовим у царськiй армii? Але ж у листах до Толстого, Жуковського, Брюлова вiн пише, яким чином вiн туди потрапив. Та й ми з вами знаємо, що не хотiв вiн туди сам. З волi ж царськоi побрили i вислали його в солдати.
“Не жаль було б, якби я терпiв та знав за що. А то, їй-богу, не знаю! Наприклад, менi заборонено малювати, а я все свое життя нi однiєї лiнiї не провiв недозволеної, а не давати людинi займатися тим мистецтвом, якому вона посвятила все своє життя - це найжахливiша кара! Крiм душевних мук, якi я тепер терплю, я не маю, зрештою, крiм солдатської порцiї нiчого лишнього, нi єдиного карбованця, щоб хоть святцi виписати, не говорячи уже про журнал. Ось яке горе мене здолало!”. (Iз листа до Й. М. Бодянського, 15.ХI.1852, с. 79).
Чого ж рядовому Шевченку заборонили писати i малювати, тим паче, якщо вiн туди пiшов добровiльно? Адже поет Лермонтов у цьому нiким не обмежувався, писав свої вiршi, хоча теж служив в царськiй армiї, та ще й офiцером. Чому саме тiльки Шевченку? Як винятковому рядовому? Людина, яка писала цю брутальну статтю, засвiдчила не тiльки свою необiзнанiсть у знаннi iсторiї i культури української (та й росiйської), а й вiдсутнiсть своєї власної. Маємо звичайнiсiньку нiкчемнiсть, розбавлену примiтивiзмом i нерозумiнням того, що ображае не нашого Кобзаря, а ображає, власне, всiх Його шанувальникiв. Всi тi народи, якi поставили пам'ятники Шевченку, перекладають i читають його твори, то вони що теж такi нiкчемнi чи дебiльнi, як вважае Коровiн?
Нас звинувачують, що у нас занадто пам'ятникiв Шевченку. Не рахувала, але напевно не бiльше, нiж наприклад, садиб чи пам'ятних меморiальних мiсць Пушкiна в Росii та й в Українi, де вiн тiльки бував. А тепер щодо його “музи”, чи подвiйностi моралi. Тобто розходження мiж тим, про що писав Шевченко i яким вiн був насправдi. У цьому разi, найлiпше почитати листування Пушкiна з дружиною Наталею Гончаровою та порiвняти з листом Тетяни Ларiної. Яка разюча вiдмiннiсть мiж тим, як благородно пише Тетяна i як “спiлкувався” Пушкiн зi своею дружиною! Наприклад, вибачте за непристойнiсть, як ось “как ты дотащила свое толстое брюхо?” Але й уявити неможливо, щоб якийсь вандал зчинив у Росiї навколо цього святотатнi дискусiї ? I хiба це важливо? Важливо те, що Пушкiн писав для людей, аби тi так не робили та були кращими, добрiшими, чистiшими, розумнiшими тощо.
I саме так творив Шевченко. Може й були в нього там якiсь “гріхи”, а хто не без них? Гадаю, це була трагедiя генiя. А тепер ще якiсь спiвплемiннички знаходяться, бажаючи принизити його, зневажити у найсуттєвiшому, найсокровеннiшому, найвеличнiшому.
Свiтова культура не знає такої величi людського духа, творчої генiальностi та її неповторностi. Та не знае вона i страшнiшої долi, нiж умови, в яких жив генiй Шевченка i творив шедеври свiтового значення. Це - 24 роки крiпацтва,10 -солдатчини, останнi 13 - хвороби, постiйний жандармський нагляд i самотнiсть.
Людство поклоняється християнським мученикам за їх страждання заради спасiння душi людської. При цьому нiхто не забороняв виконувати свою мiсiю - рятiвникiв свiту. Їхнi душа i розум були вiльнi. Шевченка ж розпинали десять рокiв i фiзично, i морально, i духовно. I ми поклоняємося Йому, але не лише за муки i страждання, а за наше духовне звеличення, за його фiлософiю, осмислення i переосмислення життя. Той океан горя i мук, якi вистраждав, витерпiв Тарас Григорович у своему життi, вiн переплавив у добро, вiру i щастя людей. Чим i пiднявся до сонму святих.
Краще за все вiн це пояснив сам у листi до А. I. Толстої: “Данте Алiг'ерi був тiльки вигнаний з батькiвщини, але йому не забороняли писати свiй “Ад” i свою Беатрiче... А я: Я був нещаснiший за флорентiйського вигнанця, зате тепер щасливiший вiд найщасливiшого iз людей”.
То хiба могла б людина неосвiчена, бездуховна, творити те, що людство визнало фiлософiєю?
“Тепер, тiльки тепер я до кiнця повiрив у слово: “Любя наказую вы!” Тепер тiльки молюся i дякую Йому за безконечну Його любов до мене, за послане менi випробування. Воно очистило, зцiлило моє бiдне хворе серце. Воно вiдвело призму вiд моiх очей, крiзь яку я дивився на людей i на самого себе. Воно навчило мене , як любити ворогiв i тих, хто ненавидить нас. А цього не навчить нiяка школа, крiм тяжкої школи випробувань, i тривалої розмови iз самим собою. Я тепер почуваю себе, якщо не досконалим то принаймнi бездоганним християнином. Як золото iз вогню, як дитя iз купелi я виходжу тепер iз похмурого чистилища, щоб розпочати новий найблагороднiший шлях життя. I це я називаю дiйсним щастям, справжнiм щастям, якого шатобрiянам i увi не побачити”. (Лист до А.I.Толстоi. 9.01.1857 р. с.147-148).
То хто ж не дорiс до Шевченка?
матеріал з газети “Українське слово”
Ганна Принц