Сергій Гальченко, 1947 р.н., завідувач відділом рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник.

С.Гальченко майже тридцять років працює в галузі українського архівознавства, літературного джерелознавства та текстології. Завдяки його пошукам у фондах державних архівів та музеїв з’явилися архіви відомих українських письменників та діячів науки і культури. Його монографія «Текстологія поетичних творів П.Тичини» (1990), численні статті, публікації та окремі видання спадщини українських письменників Т.Шевченка, І.Франка, В.Стефаника, В.Винниченка, Остапа Вишні, П.Тичини, М.Рильського, М.Драй-Хмари, В.Сосюри, М.Івченка, В.Чумака, В.Блакитного, Г.Епіка, А.Малишка, О.Гончара, В.Стуса свідчать про те, що Сергій Гальченко зробив вагомий внесок у справу розвитку літературного джерелознавства і текстології.


Працюючи на посаді вченого хранителя фондів, а з 1993 р. — завідувача відділу рукописних фондів і текстології Сергій Гальченко доклав багато зусиль для збереження архівних фондів, піклується про те, щоб вони стали доступними дослідникам.

В галузі українського літературного джерелознавства він є одним із найактивніших вчених, а його праці привертають увагу науковців та читачів. Від червня 2000 р. Сергій Гальченко очолює Державний музей Т. Шевченка, який нині має статус Національного.

— Сергію Анастасійовичу! Ви, знаний дослідник української літератури, віднедавна очолили Національний музей Тараса Шевченка. Чи не вступають у протиріччя ці дві ваші іпостасі, чи не заважають одна одній?

— З одного боку таке поєднання є вдалим, бо на мою долю випало поєднати, хоча б формально, те, що колись, у грудні 1926 р. було створене, як єдине ціле: Інститут Тараса Шевченка. Маю на увазі два відділи того Інституту — рукописний та меморіальний, які згодом опинилися у структурах різних інституцій: відділ рукописів — в Інституті літератури, а меморіальний став основою музею Тараса Шевченка. З іншого боку, щоденні музейні клопоти поглинають увесь мій час — і робочий, і вільний. Все ж сподіваюся, що колись хоча б свій вільний час я зможу присвятити науковій роботі.

— Десять літ тому, прочитавши збірку вибраних поезій Павла Тичини «Сонячні кларнети» («Дніпро», 1990), я був приголомшений — настільки це було несподіваним, а його рядки: «Аероплани й усе довершенство техніки — до чого це, коли люде одне одному в вічі не дивляться?» назавжди вкарбувалися у мою пам’ять. Тільки зараз, придивившись, виявив, що упорядником названої книги були саме ви. Як вам вдалося відреставрувати несфальшованого Тичину?

— Та дуже просто: перед тим я 12 років працював над упорядкуванням його архіву, укладав проспект зібрання творів у 12 томах (вийшло 15 книг). Отже, я мав тексти усіх творів поета, твори, які вилучалися з першого тому (це був 1982 рік), я друкував у інших виданнях. Та навіть наприкінці 80-х років (у час гласності і перебудови!) і найрадикальніші українські газети не бажали друкувати «антирадянського» Тичину. Але, вивчивши тичинівський архів, я відкрив творчість зовсім незнаного поета. Та як могло бути інакше, коли збірка «Замість сонетів і октав» (1920 р.) не перевидавалася повністю цілих 70 років!?

Хто має право 
примусить людину?
Хто може ніч 
обернути на днину?
І хто такий мудрий, 
щоб зразу нас всіх
повісив за правду, 
єдиний наш гріх?

Паліть універсали, 
топчіть декрети:
Знов порють животи 
прокляті багнети!
Проклинайте закони 
й канцелярський сказ
— Воля! — 
Єдиний хай буде наказ. 
(1919)

Написавши дисертацію, монографію, кілька десятків статей і публікацій, я відчуваю потребу оглянути творчість цього геніального таланту через призму його пророчих передбачень.

Христос воскрес? — не чула,
Не відаю, не знаю.
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.

«Скорбна мати, 1918»

Хоча, на мою думку, Тичина не є легкодоступним для розуміння. Якщо Шевченка сприймає більшість читачів, то загадковість поетичних образів Тичини не завжди зрозуміла навіть фахівцям. Релігійну символіку поезії Тичини може тлумачити тільки той дослідник, який досконало знає Святе Письмо. А Біблію, як відомо, засвоїти не можна навіть при кількаразовому прочитанні.

— Чи довго ви йшли до нового прочитання Павла Тичини? Яким чином формувалося коло ваших наукових уподобань?

— Незабаром сповниться тридцять років відтоді, як я став працювати в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Там я почав вивчення історії української культури не за монографіями, а з першоджерел. У студентські роки я мріяв досліджувати давню українську літературу, захоплювався вивченням текстів старослов’янською мовою. Заідеологізована література ХХ століття викликала в мене певну відразу. І ось саме з архівних джерел я побачив, яку багату літературу було створено саме в ХХ столітті. Відкривши для себе, а сподіваюся, і для інших, справжнього Тичину, я врешті збагнув, що це найвидатніший поет ХХ століття. Маю на увазі раннього Тичину (до середини 20-х років), поета-лірика, поета-філософа, поета-пророка, який в роки українських визвольних змагань передбачив подальший розвиток подій. Трагедія великого поета якраз у тому, що тоталітарна система змусила його, говорячи його ж словами, «поцілувати пантофлю папи» — стати співцем керівної ролі партії. До речі, якщо процитований вище рядок належить до 20-го року, то у 1926 р. Тичина ще мав мужність сказати в уривках з поеми «Чистили мати картоплю»:

Ленін-антихрист явився, 
мій сину, 
А ти про тіятри,
Треба боротись: ворог явився.

— Чи доля Тичини-поета дала вам усвідомлення трагедії всієї української культури, ціле покоління талановитих творців якої було знищене і назване пізніше поколінням «розстріляного відродження»?

— Десь паралельно творився все ж таки пласт культури, який не став таким могутнім, як нам би хотілося. Це неопублікована за життя Тичини поема-симфонія «Сковорода», це — шедеври сосюринської «захалявної» поезії, за якими полювали органи ГПУ, НКВД і т.д. Офіційний Сосюра оспівував будівництво Дніпрогесу в поемі «Дніпрельстан», а неофіційний прагнув розбудити совість і сумління нації:

О, націє моя, роздерта 
і розбита
На табори ворожі і чужі.

Вчорашній козак петлюрівської армії Володимир Сосюра не міг змиритися з тим, що

Навколо радості так мало,
Який, у чорта, днів бадьор,
Коли ми крила поламали
У леті мирному до зор. (1927)

Довголітнє і дуже складне вивчення спадщини Володимира Сосюри, адже всі його «захалявні» твори були навічно сховані за чавунними дверима спецсховищ, знайшло-таки дорогу до людей: 1988 року мною було видано автобіографічний роман В.Сосюри «Третя рота», поеми «Мазепа» та «Розстріляне безсмертя». У серії «Бібліотека української літератури» у 2000 р. вийшов унікальний, на мою думку, двотомник вибраних творів Володимира Сосюри.

— Маємо в українській літературі сумну традицію творення її «захалявного» розділу, започаткованого з «Малої книжки» Тараса Шевченка, продовженого Володимиром Сосюрою, і це, напевно, не все?


— Навіть у П.Тичини, в якого родичі намагалися знищити його антирадянські твори, залишилися такі зразки, як «До кого говорить» (1925). Мені пощастило бути першим публікатором табірного щоденника Остапа Вишні «Чиб’ю», його ж листів із заслання. Ще більшим везінням вважаю знахідку в архівах «Ухтпечлагу» на Далекому Заполяр’ї табірних нарисів письменника та його документів.

— То ви побували у місцях, де славетний гуморист «проходив» свою «десятирічку»?

— У 1989 році, напередодні 100-річного ювілею Остапа Вишні, разом з прийомною дочкою письменника Марією Євтушенко я готував книгу «Трагічна десятирічка Остапа Вишні». Щоб зібрати матеріал, поїхав у Заполяр’я, де в архівах та музеях Ухти і Сиктивкара відшукав рукописи понад 20 його творів, написаних у таборах. У 1934 році Остапа Вишню — політичного «зека» Павла Губенка — залучили до написання книги до 5-річчя Ухтпечлага, де йому було доручено написати нариси про 24 ударників праці (табірної, звичайно). Їх було написано 21.

Книгу було надіслано до Москви, в управління ГУЛАГу, але дозволу на друкування тиражу там не дали. Про причину відмови можна тільки здогадуватись, ознайомившись із її змістом, де Остап Вишня з властивим йому гумором розкрив секрети державної машини нищення безневинних людей. З літа 1934 по лютий 1935 року письменник мав змогу творити власну «захалявну книжку» — табірний щоденник «Чиб’ю — 1934», який М.Євтушенко передала у відділ рукописів Інституту літератури ім. Шевченка. «Чиб’ю» вперше у 1989 році опублікував журнал «Київ». Серед 200 інших безцінних експонатів виставки «Раритет» є і щоденник Остапа Вишні. Виставка автографів, рукописів, мемуарів класиків української літератури XVII—XX століть влаштована в Національному музеї Тараса Шевченка з нагоди 75-річчя Інституту літератури.

З печорських архівів я багато дізнався про табірне життя Остапа Вишні, зокрема про 1000-кілометровий етап у лютому 1935 року з «перспективою» замерзнути в тундрі, померти з голоду, бути розтерзаним дикими звірами або людоїдами, про що є свідчення у тих архівах. Там же, в архівах, я дізнався, що через табори «Ухтпечлагу» пройшло, страшно уявити, — 20 мільйонів зеків! А ще ж були Сибір і Казахстан, Колима й Магадан...

— Трагічна доля Остапа Вишні відтворена в романі Володимира Гжицького (теж політв’язня) «Ніч і день». А чи не було у вас спроби художнього переосмислення знайдених фактів?

— На моє переконання художня мова телеекрану може бути дуже ефективною. І я написав для телебачення близько півсотні літературних сценаріїв, де виступав як ведучий. Життю Павла Тичини, Остапа Вишні, Володимира Сосюри були присвячені окремі сценарії, опубліковані Міністерством культури. За сценарієм «Мої дні, мов хрести» була знята телевистава про Володимира Сосюру, яку мені й сьогодні хотілося б подивитися. Давно мрію про повноцінну п’єсу, присвячену трагікомічному «житію великомученика Остапа Вишні».

— Захалявний Шевченко, захалявний Остап Вишня, захалявний Сосюра, захалявний Руденко, захалявний Стус... Це ніби фатум, що завис над українською літературою у останні 200 літ?

— Кілька років тому поет Олексій Довгий розповів мені, як свого часу у видавництві «Дніпро» готувалася поетична збірка Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Авторка навіть вичитала верстку, але із ЦК надійшла вказівка вилучити книгу. О.Довгий приховав один примірник її з авторською правкою, за яким потім Григорій Кочур видав збірку за кордоном. Оригінал книги було передано на збереження відомому лікареві і поету Миколі Фененку. Кілька років тому, вже по смерті лікаря, я запитав у його доньки Оксани, чи не зберігся випадково цей примірник. Оксана знайшла заборонену до друку в Союзі книгу Ліни Костенко, і вона нині теж серед експонатів виставки «Раритет» у Національному музеї Тараса Шевченка.

— Духовність нашого народу формували також українські письменники-емігранти. Чи повною мірою їхня праця повернулася на рідну землю?

— Хто виїхав в еміграцію, хто вже й народився за кордоном — художньою чи науково-літературною творчістю, як от Іван Огієнко, Юрій Шевельов, Григорій Костюк чи Петро Одарченко та ін. належать до загальноукраїнського літературного процесу. Із одержаних архівів Уласа Самчука, Василя Барки, Михайла Ореста, Юрія Бойка-Блохіна, Дмитра Нитченка, Ігоря Костецького можемо судити, наскільки збагатилась наша література і не лише власне літературними творами, але й щоденниками, листуванням, рідкісними документами минулої епохи.

Повернуті в Україну архіви Олександра Олеся та його сина Олега Ольжича, замученого в застінках Заксенхаузена, не те що збагатили джерелознавчу базу української філологічної науки, але представили ці дві постаті у зовсім новому світлі. Так, з архіву Олега Ольжича довідуємось про нього як про вченого-археолога та художника. Він не тільки ілюстрував батькові твори, а й майстерно замальовував археологічні знахідки.

Упродовж двох місяців, що недопустимо мало, мені довелося вивчати архів Володимира Винниченка, який зберігається в Колумбійському університеті (Нью-Йорк, США).

— І що стало результатом вашої праці над духовною спадщиною відомого письменника і майже невідомого в Україні як художника?

— Результатом стали підготовлені томи вибраного листування та щоденників Володимира Винниченка. Минулого року тодішній прем’єр-міністр Віктор Ющенко привіз в Україну більшу частину малярської спадщини В.Винниченка, яка нинішнього року вперше експонувалася в Національному музеї Тараса Шевченка. Без перебільшення стала сенсацією і святом живопису. Серед експонатів виставки «Раритет» — автопортрет Володимира Винниченка. У скорому часі, сподіваюся, картини В.Винниченка побачать його земляки у Кіровограді. Щодо літературної спадщини письменника. Увесь його архів і понині зберігається у США, незважаючи на те, що існує письмовий заповіт Розалії Винниченко, дружини письменника, за яким спадщина має бути передана у дар АН України, коли Україна стане незалежною державою.

— На вашому письмовому столі лежить грубезний том верстки. Щось нове?

— Дійсно, це готова до друку літературно-наукова спадщина одного з неокласиків і вченого-філолога Михайла Драй-Хмари (1889—1938). Могила Драй-Хмари назавжди загубилася у снігах Колими, де й скінчилося його життя.

Михайло Драй-Хмара не визнав висунуте йому звинувачення про приналежність до «націоналістично-терористичної організації Миколи Зерова», а пізніше на запитання дружини про причину арешту з гордістю відповів: «Тому що я український інтелігент». Він один із 300 репресованих у 30-ті роки українських літераторів, що з них вижило тільки 25. Ось рядки з поеми Володимира Сосюри «Розстріляне безсмертя»:

Але не треба забувати
про той страшний далекий час
і тих, що йшли на смерть 
за нас,
на смерть — з натхненними 
очима,
щоб буть безсмертними 
між нами.
Одні в квітках, другі в крові, 
Зійшлися мертві і живі...
Драй-Хмара, Зеров, 
Филипович...

Спадщина Михайла Драй-Хмари виходить як спільний науковий проект Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України та Української вільної академії наук у США. Крім повного корпусу наукових праць, рідкісного щоденника та листів із заслання тут уперше друкується слідча справа письменника за 1935—36 рр. Обсяг книги складає 40 друкованих аркушів і добрий десяток літ моєї праці.

— На виставці «Раритет» серед багатьох видань Інституту літератури не можна не помітити два масивні томи нового видання Тараса Шевченка у 12 томах. Що це за видання і яка перспектива його завершення?

— Це нове академічне видання творів Т.Шевченка, яке виходить завдяки указу Президента від 1 серпня 2000 р. Його готують до друку Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України спільно з Національним музеєм Тараса Шевченка та Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Рильського НАН України. Зрозуміло, що підготовка цього видання розпочалася не після появи указу. Шевченкознавці (і не лише сучасні) працювали над виданням саме такого типу впродовж багатьох десятиліть.

Адже не можна було не врахувати досвід, скажімо, таких відомих шевченкознавців, як Василь Доманицький та Сергій Єфремов. Перший готував видання «Кобзаря» на початку двадцятого століття, а другий працював над публікацією літературної спадщини Т.Шевченка у 20-ті роки.

Нинішнє видання буде найповнішим і найточнішим. Готуючи до друку перші шість томів літературної спадщини, шевченкознавці не мали права обминути «ані титли, ніже тії коми». Навіть дарчі написи на книгах та фольклорні записи будуть випущені у повному обсязі, без жодних скорочень. Обсяг робіт для колективу, що складається із кількох шевченкознавців-текстологів, настільки великий, що графік здачі текстів іноді порушується. Перспектива завершення цього видання залежить і від фінансування. У цьому році мали б вийти усі шість томів літературної спадщини, а з’явиться лише чотири. Все же сподіваюся, що видання завершиться у 2003 році 12-м, довідковим томом.

— Як буде подана мистецька спадщина Шевченка-художника, яка нині широко представлена в експозиції Національного?

— У п’яти томах, від 7-го по 11-й буде повністю представлена мистецька спадщина Т.Шевченка, репродукуються навіть твори, приписувані йому, і водночас буде вичерпна інформація про втрачені твори Т.Шевченка або відомі тільки з літературних джерел.

— Як один із ініціаторів цього унікального видання і текстолог за фахом, як оцінюєте ви перші два томи?

— Рівень підготовки двох перших, як і чотирьох наступних, вже готових до друку, томів, справді академічний. Тексти подано за найавторитетнішими джерелами, переважно автографами, чи авторськими копіями та прижиттєвими публікаціями. Є розділ редакцій та варіантів. Зрозуміло, що це унікальне академічне видання має стати основою для всіх наступних видань Т.Шевченка.

— Чи змінювалася за час вашого керівництва музейна експозиція і чи ви бачите потребу в цьому?

— Не кожному народові пощастило мати такого генія, у якому поєдналися два таланти — художника і поета. І саме тому Національний музей Тараса Шевченка — інституція унікальна. У фондах Музею зберігається 70 тисяч експонатів, із них у залах — 4 тисячі, що теж забагато, адже сприйняти таку кількість експонатури теж важко. Експозиція, побудована у 1989 році, своє віджила і є нагальна потреба створення експозиції за сучасною концепцією. Не хотілося б бачити в Т.Шевченкові новоявленого святого, але вплив його на долю України настільки великий, що ми того досі не осягнули. Схилятися перед генієм Тараса Шевченка ще не означає розуміти його. Часом мені здається, що моя мати, яка не знала грамоти, але знала напам’ять багато шевченкових поезій, була ближча до його розуміння, аніж багато сущих діячів. У мене склалося враження, що в нинішньому «українському» суспільстві багато хто боїться Т.Шевченка більше, аніж це було за попереднього режиму.

Любити Шевченка — це не тільки ставити йому пам’ятники і бюсти та прикрашати кабінети його портретами, а насамперед — жити за його заповітами. 

Саме тому хочеться, щоб експозиція не просто ілюструвала тернистий земний шлях Тараса, а для кожного відвідувача стала відкриттям, як колись для Джона Стейнбека, який заплакав після огляду музею. Я бачив не одного іноземця, для якого і Україна, і Шевченко були дуже далекими, але вже у перших залах їх крок уповільнювався, адже наступало відкриття великого таланту. Багато відвідувачів після огляду хочуть придбати альбом Шевченкових репродукцій, а треба сказати, що в Музеї зберігається 1041 малярська робота Тараса Шевченка. І, на жаль, такого альбому хоч би із сотнею найкращих робіт сьогодні немає все через той же брак коштів.

— Які повсякденні проблеми не дають спати директору Національного музею?

— Їх справді чимало, а найголовніші — стан зберігання експонатів та безпеки музею. Адже те, що написане чи намальоване на папері, є дуже недовговічним, а врахувавши, що під вікнами музею зупиняється, а потім газує майже кожен автомобіль, який піднімається по бульвару Шевченка, можна зрозуміти, що експонати в небезпеці. Немов навмисне Державтоінспекція влітку цього року встановила світлофор на розі бульвару Шевченка і Терещенківської вулиці. Невідкладною є проблема обладнання музею засобами охоронної та протипожежної сигналізації, обладнання супернадійних сховищ зі стабільним температурно-вологістним режимом. Потрібні й додаткові експозиційні площі для показу зібраних багатств. Як це можна зробити, я із заздрістю пересвідчився, оглянувши нещодавно у Москві новий музей О.С.Пушкіна, де створено вражаючу сучасну експозицію.

— Сергію Анастасійовичу! Як у 1989 році, так і понині я не можу збагнути скульптурне зображення Т.Шевченка на сходах музею?

— Колись давно, проходячи повз музей Тараса Шевченка, я заздрив людям, які працювали у цьому храмі мистецтва, а нині я став, здається, найбільшим критиком його експозиційного архаїзму. Ось приклади. Полотно «Катерина» губиться на тлі дрібніших, але численних експонатів. В залі, де розповідається про народження Тараса, зовсім відсутні хоч якісь ознаки атмосфери, в якій він народився, а присутність елементів сільського побуту не була б зайвою.

Згадане вами скульптурне зображення Шевченка розміщене схоже не на своєму місці: а через те летючий Шевченко сприймається, як безногий. Ще треба сказати, що всі три шевченківські музеї в Україні — Києві, Каневі та Керелівці створено за концепцією одного й того ж художника. Така ж ситуація і з головними пам’ятниками поетові — в Харкові, Києві, Каневі — вони належать М.Манізеру. А як відомо, уніфікація у художній творчості завжди шкідлива.

— Якою бачиться вам майбутня експозиція Національного музею Тараса Шевченка?

— Перш за все вона не може програмуватися на півстоліття наперед. Вона має динамічно змінюватись, що дозволить показати унікальні фонди-колекції, але, але... Найголовніше це увага держави до своєї національної святині. Хоч музей і носить віднедавна статус Національного, він фактично утримується на кошти Київської міської влади.

Я переконаний, що Шевченків музей як джерело і скарбниця його духовної спадщини ніколи себе не вичерпає, як не вичерпає себе енергетика Шевченкових творінь.


Олег ДИКАНЬ
Дзеркало тижня № 50(374), 22-28 Грудня 2001 року.