Микола Павлович Лисенко зi своєю дружиною Галиною Федорівною спецкори "Дня" побували у рідному селі Тараса Шевченка, де живе його праправнук Микола Лисенко і досліджує сімейне генеалогічне древо. Про родину поета, історичні факти та сьогоднішні реалії.
Так склалося, що дві найважливіші дати життя, які, власне, окреслюють межі земного шляху нашого головного Поета, стоять зовсім поруч. Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем), а відійшов у вічність 26 лютого (10 березня за новим стилем). Ці дні можна назвати "Часом "Ш" - кількість згадувань, нагадувань, промов, квітів, спекуляцій, популізму, сліз, конфліктів тощо перевищує усі допустимі норми. "Час "Ш" є добрим тестом на лицемірство. Він демонструє: з одного боку - намагання чиновників створити гучну бутафорську завісу пошанування ("Великий Кобзар", "Пророк", "символ нації"...), з іншого - цинічне використання знакового імені особами, що прагнуть опинитися на місці перших, а з третього - те, що знаходиться за цією завісою (буденне життя поза телекартинкою). Україна добре пам'ятає подiї дворiчної давнини. Всі також чудово розуміють, що промовці насправді не читають віршів митця, не кажучи вже про здійснення його мрій та заповідей. Прикриваючись цитатами, вони недосяжно далекі від ідеалів Шевченка. Саме це показує реальне життя: стан культури (у максимально широкому смислі цього слова) в державі, видання творів так сильно шанованого поета (літературних та художніх, які знайти практично неможливо), стан шкіл, в яких навчаються талановиті діти з Тарасових сіл (про це незабаром буде окремий матеріал), зарплати в бібліотеках та музеях, зрештою, щоденне життя його родичів. Напередодні шевченківських днів, коли в столиці будуть водитися ритуальні "хороводи" навколо пам'ятника поету, "День" направив своїх спецкорів на батьківщину Тараса Григоровича, до сакральних для кожного українця місць.
Дивлячись в очі цього чоловіка, відчуваєш мимовільний внутрішній трепет та хвилювання. Погляд, чоло, ніс, підборіддя, вуса, дрібніші риси, генетична залисина та дивовижний спокій, як свідчення внутрішньої сили, можливо, навіть не до кінця усвідомленої, - усе це нагадує його знаменитого предка. Микола Павлович Лисенко - праправнук Тараса Григоровича Шевченка.
Про існування близького та напрочуд схожого родича нам розповіла під час зустрічі у "Дні" директор Державного заповідника "Батьківщина Тараса Шевченка" (Моринці, Шевченкове, Будище) пані Людмила Шевченко. До того ж, живе Микола Лисенко не десь далеко, а в тому ж селі де "малий Тарас босими ногами..." Колишню Керелівку вже давно перейменували на Шевченкове. Старою назвою ніхто не користується, хоча й пам'ятають. Саме тут жив наш найбільший поет з півторарічного віку й до 14 років. Саме тут він ходив до "школи" (а згодом трохи жив) у хату дяка - єдиної збереженої архітектурної пам'ятки тих часів. Саме у цьому селі були землі його сім'ї - найбільше на той час (та й на теперішній) багатство звичайного селянина-хлібороба. Одним словом - мала Батьківщина...
В Україні родовід, як система знань, не дуже розповсюджений і не вельми шанується. Причини очевидні: постійне винищення та виїзд поза межі країни аристократії, війни, голодомори, примусове "перетасовування" народів - усе те, що змушує родинне дерево ламатися, а гілочкам безслідно губитися у мороці історії.
От і знають своє коріння максимум до 4-5-го коліна, що у порівнянні зі столітніми, а то й тисячолітніми традиціями окремих народів, виглядає несерйозно. Генеалогія - це наука для вибраних (саме тому наголос на аристократії).
Нацiональний тест на лицемiрство, або 20 метрів історії
Як відомо, прямих нащадків у Тараса Григоровича не було. Натомість його рідні брати та сестри - Катерина, Йосип, Микита, Ярина - мали дітей. Микола Лисенко веде свою лінію від Йосипа. Він один з небагатьох родичів, що складають четверте покоління найближчих нащадків. Найближчих тому, що Шевченки, як і більшість українських родин, мали двоюрідних, троюрідних і т.д. Вони також пишаються своєю кров'ю. Однак "право першості", природно, залишається за першими. Четвертого покоління, на жаль, залишилося вже небагато - час робить свою звичну справу. Однак у Києві живе єдина правнучка (також по Йосипу) - Марія Єфремівна Малишкіна. Є правнучка й по Микиті... Усього ж нащадків славетної родини нараховується понад тисячу. Вони повторюють географію самого Тараса: Україна, Прибалтика, Росія і далі, аж за моря-океани. Останньою своєю зустріччю називають "з'їзд" у Каневі в 1995 році.Микола Лисенко почав займатися родоводом років 20 тому. На трохи недолуге авторське "чому?" резонно відповів: "Якщо не ми, то хто?.." Почав з "розкопок" у Каневі, столичній бібліотеці ім. В. Вернадського, потім були довгі розмови з живими свідками та впорядкування родинних переказів. Каже, що бачив дуже багато усякої неперевіреної, а попросту неправдивої, інформації "про родичів" у ЗМІ. Тема по суті спекулятивна, от і граються. До речі, Людмила Шевченко також розповідає, що до музею часто звертаються за довідками про родинні зв'язки (музей видає такі речі). Інформацію перевіряють, і часто вона не відповідає дійсності. В такому випадку "діти лейтенанта Шмідта" йдуть, як то кажуть, не солоно сьорбавши.
Комп'ютера Микола Павлович не має. Та й звідки йому взятися у сільського інженера, що працює у місцевому сільськогосподарському коледжі? Ще одна посада - голова Шевченківської філії Всеукраїнського благодійного культурно-наукового Фонду ім. Т. Шевченка, який очолює Людмила Красицька (родичка по лінії по Катерини) - жодного прибутку також не дає. Отож усі матеріали йому доводиться писати та впорядковувати від руки. Втім, такий анахронізм має свої переваги.
Йдеться передовсім про "візуальний ефект". Найбільша гордість пана Миколи - сувій із повним генеалогічним деревом по Катерині (1804 - 1848). Ми почули про нього у Києві (щось таке велике - понад 20 метрів). Але коли побачили!.. Років шість тому він купив на одному з провідних столичних поліграфічних комбінатів рулон крафт-картону. Зшивав, креслив, вписував. У результаті вийшов такий ду-уже вражаючий згорточок вказаної вище довжини, шириною більше метра та вагою ого-го! У хвилях його інформації легко заплутатися незнайомцю, але господар тут почувається, мов риба в воді. Відправною точкою, зрозуміло, слугує Катерина, яка у 1823 році вийшла заміж за Антона Красицького та виїхала у сусіднє село Зелена Діброва. Вона мала 12 дітей... Робити чималенький сувій Миколі Лисенку допомагав ще один родич - В'ячеслав Євгенович Шкода (лінія Катерини).
Лінію Йосипа Микола Павлович також дослідив. Це генеалогічне дерево було надруковано у журналі "Родовід" - 13-те число за 1996 рік. Однак матеріалів по темі набагато більше. Вони є не тільки у Шевченковому, а й у Києві, у двоюрідної сестри пана Миколи Наталії Лисенко, яка працює у "своєму" музеї. Однак, за словами самої пані Наталії, для друку усе це потребує відповідної обробки. Хоча книги присвячені шевченківському родоводу також є. Зокрема, це три видання, підготовані Олександром Андрійовичем Відоменком (лінія Йосипа). Микола Павлович запевняє, що власне дослідження неважко підготувати. Однак зацікавлення у такому виданні, що мало би йти передусім з боку держави, не відчуває...
"Цілуйте руки тільки батькові й матері"
У 1914 році, на честь століття від дня народження, родичі посадили кілька дубів. Відбувалося це абсолютно таємно, бо браві жандарми вельми не вітали таку активність. Переказують, що садили вночі, потім випили по чарці, одну вилили під дуб - винуватцю. З тих дубів залишився лише один. Йому також не дуже пощастило - з-поміж сусідніх дерев та будівель він найвищий, отож блискавиці з громами зробили свою чорну справу. Дуб розчахнутий і майже всох. Напрошується єдине порівняння: як українці в історії. Не приведи господи, звичайно...Тему стосунків родини з владою продовжують родинні перекази про щорічні відзначення дат народження та смерті Тараса. За доброго батюшки- царя священників, які приходили правити поминальну службу, доводилося ховали у сараях під корзинами. За радянської системи родичів, як і мільйони інших співвітчизників, переслідували й висилали до Сибіру. Назавжди. Під корзинами, принаймні, люди залишалися живі.
Серед інших сімейних переказів, Микола Павлович навів нам знамениту родинну історію, почуту від бабусі. Отож, внука розповідала, що у 1859 році Тарас Григорович приїхав до рідного села (остання подорож на Україну. - Авт. ). Родичі тоді працювали на городі, але ж дітвора, як завжди, все знала першою. Прибігли: "Там якийсь пан приїхав..." І назад біжать, руки цілують (за тодішньою традицією). Шевченко зупинив їх і сказав: "Не треба. Цілуйте руки тільки батькові й матері."
З покоління в покоління переказується хрестоматійна історія про приїзд Шевченка додому 20 вересня 1843 року. Якраз тоді у брата Йосипа народилася дитина. Тарас став хрещеним батьком маленького Трохима...
Згодом сімейство розрослося - різні його гілки пов'язали долю з родинами Карпенка-Карого (Тобілевичів), сімейством російського письменника Леоніда Андрєєва, інших.
А цю історію добре пам'ятали батьки наших сучасників, бо брали у ній участь. У 1939 році, на чергову річницю пам'яті, Хрущов запросив родичів на Чернечу гору (Канів) - "до діда Тараса". Природно, що нащадки повдягали найкращу одежу. Їдуть. Але не на чому-небудь, а верхи на вантажівці. Дороги жахливі. Пішов дощ. У багатьох місцях машину довелося "витягувати". Злазили й пхали всі разом. Про стан вбрання можна тільки здогадуватись. Але настрою гурту це аж ніяк не зіпсувало - "на заваді" став гумор та сімейна доброта. Коли ж нарешті приїхали, Микита Сергійович особисто подавав руку кожному родичеві. Згодом вони тиждень "дивилися Київ". Жили у письменницьких родинах.
Про доброту знаменитого предка та загалом усієї родини Шевченків розказують чимало. Відчули ми її і на собі: такий теплий та щирий прийом зустрінеш нечасто. Після такого спілкування хочеться ще не раз з вдячністю повернутись. Спасибі за все!
Начищення символу
Ані на Миколі, ані на Наталі Лисенко рід, слава Богу, не переривається. Перший має доньку та внука Микиту, друга - сина Тараса. Говорячи про могутню родину Шевченків, не можна оминути увагою таланти її представників - були тут і відомі музиканти, і першокласні художники. От і майже вісімнадцятирічний Тарас, за словами матері, має неабиякі успіхи у ліпленні та літературі, однак хоче обрати інший фах. Такий, що дозволяє вижити у державі, де культура позиціонується, як щось вторинне, а фінансується, відповідно, за залишковим принципом. Шевченко ж - той самий: сакральний і знаковий оберіг нації - давно перетворився на символ, який для багатьох чиновників є звичайним службовим кліше, на кшталт "розбудови держави", "демократії" тощо, без активного використання яких обіймати посаду сьогодні не можна. Кон'юнктура специфічного "ринку" так вимагає. Символ у свою чергу треба періодично натирати. До блиску. До різі в очах. От і натирають. І "ш-ш-шиплять" з трибун та екранів наприкінці першої третини місяця березня. Одні лицемірно кладуть квіти, інші - спекулятивно викидають, мов ті чимось завинили. На великих завжди заробляли. Коли не вистачає свого таланту.Ще одна красномовна деталь: у Національному музеї Тараса Шевченка, де вчора повинна була вiдбутися церемонія вручення Президентом України нагород лавреатам однойменної премії, три місяці не дають зарплату. Паралельне життя державної риторики та громадян країни триває...
Усі три Тарасові хати - матері, та, де він народився, та, де жив, - стоять на кручах. Схили переходять у яри та ставки - у Шевченковому сім ставків створюють єдиний каскад. Якщо до цього додати величні яблуневі садки... Краса майже неземна. А яблука просто фантастичні! Так от, з вершин цих пагорбів погляд легко сковзає вверх-вниз, простирається і летить безмежно далеко. Це топографічне відчуття просторової свободи за належного осмислення й таланту може стати відчуттям внутрішнім. На таких межах людина усвідомлює велич і крихкість власного буття. З Шевченком, напевне, саме так і сталося. Останнім штрихом треба додати мужність - не показну, але тверду і послідовну позицію, переконаність у правоті. Без неї виступати проти царя було б неможливо. У ті часи поняття "цінність людського життя" важило ще менше, ніж сьогодні. Це стан абсолютної врівноваженості, зовнішнього спокою та м'якого погляду, який може розрізати тебе навпіл. Такі "буравчики" є в очах Миколи Лисенка: гени - велика штука.
І ще. На Батьківщині Шевченка його люблять молодим. Пам'ятники, портрети, скульптурні композиції... Тарас постає не дідом у смушковій шапці з трагічно обвислими вусами (як таке могло бути, коли він не прожив і п'ятдесяти років?), а молодим, симпатичним і сповненим надій юнаком. По-моєму, це важливо.
Газета "День". Київ-Моринці-Шевченкове-Київ.
Ігор Островський, фото Миколи Лазаренка.