«Хто був у Римі, а не бачив Папи Римського, той насправді не був у Римі». Так говорить поширене у Польщі прислів’я. Хто був в Україні, а не побував на Кобзаревих місцях, той насправді не був в Україні. Так це прислів’я можна «перенести» на український ґрунт.

У мене особисто знайомство з Кобзаревими місцями почалося ще у далекі студентські роки. Тоді, приїжджаючи до Києва, я завжди заходив до музею імені Тараса Шевченка. В той час один мій літній друг, нині покійний, отець Семен, говорив мені, що далеко не усе, що у радянські часи писалося офіційною пропагандою про великого Кобзаря відповідає правді. І підтвердження цього можна було знайти саме у залах Шевченківського музею. Це було, у деякому сенсі наукове знайомство з Тарасом Шевченком, «Кобзар» якого був другою книжкою після українських народних казок, які я читав у житті українською мовою.
А перебування на Шевченківських місцях — це уже містичні зустрічі з Кобзарем. Неповторним моментом у моєму житті було перше відвідання могили Тараса Шевченка, яке відбулося у серпні 1992 року. Від того часу я декілька разів був у Каневі. І кожного разу повертався з новим зарядом віри, що минуться нинішні труднощі для України, що її «зоря» підніметься високо над світовим небосхилом, чого гарантом мусить бути духовне відродження.
А що стосується поїздки у місця, де народився й зростав Тарас Шевченко, то вона довгий час залишалася мрією. Завжди ставали на заваді чи, то творча зайнятість, чи інші обставини. Але як, то часто буває, цій мрії допоміг реалізуватися збіг обставин.
У журналістському середовищі столиці України усе виразніше вирисовуються різні групи як за політичною орієнтацією, так і за іншими ознаками. Однією з них є журналістська група, яка послідовно стоїть на позиціях, що надійною запорукою подолання нинішніх кризових явищ є патріотизм і послідовне національне самоусвідомлення. Дивно було б, коли б до цієї групи не належала Раїса Шевченко родом із села Керелівка (саме така, а не Кирилівка, історична назва села Шевченкове, у якому прожив свою юність Тарас Шевченко). Вона належить до роду (шосте покоління по лінії брата Тараса — Микити), який дав Україні і світові Кобзаря. Але сама не афішує цього у своїй поведінці. Лише її глибоке переживання за долю України, за утвердження у ній українського духу видно, що це людина, яка виросла у сім’ї з глибокими національними традиціями. І саме вона зорганізувала поїздку групи журналістів, серед яких був і я, на батьківщину Тараса Шевченка.
Поїздка ця для мене особисто була цікава з різних точок зору. По-перше, я міг пройтися стежками, якими колись ступав Кобзар. А, по-друге, — міг ближче познайомитися з людьми, із їхніми болями та надіями, які живуть у цьому краю. Тим паче, що ця поїздка відбулася напередодні виборів президента України. Нашій поїздці сприяли не тільки люди, але, як кажуть, і сам Господь. Адже ж наприкінці жовтня над більшою частиною України була холодна і хмарна, типово пізноосіння погода. А у день поїздки дуже ласкаво почало пригрівати сонце і різкий вітер майже вщух.
Хоч мої співбесідники дорогу коротали найрізноманітнішими розмовами я готував свою душу до зустрічі з землею Кобзаря — намагався пригадати рядки, які писав про Шевченка і з приводу Шевченка. Намагався придивитися до кожної деталі краєвиду. Оскільки визначні місця національної пам’яті та традиції як у Польщі, так і в інших країнах означені візуальною рекламою (щоправда, нині її затінює комерційна реклама), тому я намагався відшукати якісь знаки, що ми в’їжджаємо до Кобзаревого краю. На жаль, таких знаків я не побачив. І людині, яка випадково проїжджає через цей край майже нічого не сповіщає, що вона на землі Тараса Шевченка. Буквально, як і у Каневі. Скільки разів я там не бував машиною, скільки разів водії-професіонали змушені були розпитувати дорогу до підніжжя пам’ятника.
А з цього випливає сумний висновок, що радянська влада попри усі заяви про велич Кобзаря, насправді робила усе можливе, щоб Шевченківські місця не стали місцем національного паломництва. У наш час відношення у цьому плані не дуже змінилося, коли говорити про державну політику взагалі, незважаючи що багато говориться з високих державних трибун про необхідність нового прочитання та осмислення Кобзаря. Коли говорити про ставлення поодиноких людей з українського владного та ділового істеблішменту до питання утвердження місць, пов’язаних з життям та творчістю Тараса Шевченка, то вони вносять помітну лепту у цю справу. Зокрема, мешканці Керелівки (як я зорієнтувався, інтелектуально активна їхня частина віддає перевагу саме цій назві) з гордістю наголошують про допомогу Шевченківському музеєві, яку постійно надає екс-прем’єр-міністр України Віктор Ющенко. 
Наш похід по Кобзаревій землі почався від відвідин музею, де ми познайомилися не тільки з історією юного Шевченка, але з історією вичавлювання з пам’яті духу Кобзаря. Хоч Тарас Шевченко офіційною радянською пропагандою був піднесений на прапор соціальної боротьби, у селі жила про нього справжня, а не заідеологізована правда. Музей — це один з об’єктів історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», який охоплює три села: Моринці, де народився Тарас Шевченко; Шевченкове, де провів юні роки молодий Тарас та Будище, де знаходилась літня резиденція пана Енгельгардта, у якого служив Тарас Шевченко. Хоч сам музей був заснований, ще в 1939 році, проте заповідник був створений щойно при незалежній Україні, в 1992 році. І не дивно, бо раніше владі було не до Шевченка. У неї були інші пріоритети. Це відчувається у багатьох моментах, про які скажу нижче.
Музей стоїть на території, де колись знаходилася хата Тараса Шевченка. На жаль, хата не збереглася. Нині на обійстю Шевченковім стоїть копія хати, яку було відновлено на основі описів, які залишив письменник Олександр Кониський. На місці, де колись стояла хата, нині стоїть пам’ятник юного босоногого Тараса. А копія хати стоїть у глибині обійстя. А за музеєм зберігається сад, до якого так часто звертався поет у своїх творах. А у саду відреставрована могила матері Тараса — Катерини Бойко. Вона, помираючи у сорокалітньому віці, просилася поховати коло хати. Це була оригінальна постать. Із за любові до Григорія Шевченка вона пожертвувала свободою і стала кріпачкою. А щоб причарувати красуню Катерину — батько Тараса Шевченка також мусив бути непересічною особистістю. Як видно зі збережених у музеї рисунків, він був дуже красивим чоловіком. А екскурсовод у музеї, симпатична пані Катерина Ткаченко наголосила, що він був всесторонньо обдарованим чоловіком. Із-за його веселої вдачі, чудового голосу запрошували на усі весілля, хрестини. І будь-яка робота не була для нього проблемою. З поєднання таких особистостей народилася людина, яка стала, за висловом Івана Франка, «володарем у царстві духу». Душу юного поета допомагала формувати і ніжна природа. Ступивши на Кобзареву землю, відчуваємо якусь дивну легкість і піднесення. Директор заповідника Людмила Шевченко наголошує, що Кобзаревий край знаходиться в історичному центрі України. З надр цього краю б’є дивна духовна енергія.
У творчості Тараса Шевченка часто знаходимо згадки про вітряки. Виявляється у цьому краю, на відносно невеликій території, їх було декілька десятків. Бо тільки там були постійними вітри. І люди з’їздилися до млина з далеких околиць. І цей факт є яскравим свідченням природної особливості цього краю.
На особливості Шевченківського краю наголошують ряд українських мислителів, великих майстрів слова — Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський. Він, зокрема, з цього приводу написав: «Є двоє сіл — Моринці і Кирилівка, яких до віку вічного не забуде український народ: доки житиме на світі українське слово, доки лунатиме українська пісня доти Моринці і Кирилівка стоятимуть перед очима історії відродження українського письменства і національно-культурного життя нашого, бо ймення сих сіл навіки нероз’єднано зрослися з йменням генія українського слова Тараса Шевченка, що став на сторожі біля нашої національності».
І не тільки це, що Тарас Шевченко високо підняв та став на сторожі цих цінностей, які нині називаємо національною ідеєю зробило його поетом усієї України. Він і кровно належить усій Україні. Відвідуючи Шевченківський край, я дізнався, що батько його матері Іван Бойко, який був вільною людиною прибув на велику Україну з Галичини.
Усі ці факти є черговим підтвердженням слів відомого українського політика, мистецтвознавця й літературознавця Богдана Гориня, який, розмірковуючи над феноменом уже легендарного Івана Світличного писав: «В генофонді українського етносу закладені незбагненні сили. Їх прояви вже який раз давали нації надію на можливу перспективу звільнення від комплексів, набутих за століття підневільного існування.»
У кобзаревому музеї у селі Шевченкове, яке до 1964 року, до святкування 150 річчя Шевченка у рамках програми ЮНЕСКО було майже повністю відрізане від світу, широко представлені документи й речі, які стосуються не тільки самого поета, скільки часу, у якому він жив, обстановки у якій він зростав. Серед них рукописи віршів, листів до рідних. Часто у листах із далекої Росії він згадує про рідне село, про подругу юних років Оксану, для якої віддзеркалена у поемі «Катерина». Чимало документів стосується його сирітської долі. І як раз більшість пам’ятних знаків на території заповідника зображують цей його період життя. Екскурсовод музею, торкаючись цієї сторінки його історії сказала, що мачуха зовсім не була такою лихою як її змальовують. Вона просто не могла зрозуміти надзвичайно вразливої душі Тараса. І це виявляється, не тільки драма юного Тараса Шевченка, але споконвічна проблема несумісності між людьми високого творчого польоту, багатих мріями, та людьми з широкими матеріальними очікуваннями. Як раз ця проблема стала причиною нинішнього стану України, наголошували мої співрозмовники з села Шевченкове.
У музеї зустрівся з багатьма дуже цікавими моментами (мені особисто уже відомими з наукової літератури), які змушують глибше осмислити, як саму постать Тараса Шевченка, так і час, у який він жив. Зокрема, один з місцевих інтелектуалів Сергій Ткаченко, розповідаючи про міжконфесійну ситуацію у цьому велетенському селі (до 5 тисяч мешканців) наголосив, що Тарас Шевченко був хрещений у греко-католицький церкві. Коли таку версію на основі досліджень О. Кониського свого часу оприлюднив уже згаданий о. Семен, то вона сприйнялася як неймовірна. Проте тут немає ніякої неймовірності. Відомо, що Церква, з’єднана з Римом спочатку мала більше поширення у великій Україні, ніж у Галичині. Остаточно вона була там ліквідована у 30-их роках минулого століття. І осмислення цього факту на загальнонаціональному рівні мало б стати рушійною силою у розв’язанні болючої проблеми міжконфесійного співіснування. Вона існує також і в селі Шевченкове (давній Керелівці — саме така назва зустрічається у експонованих Шевченкових листах та інших тогочасних документах). Проте, головна вісь конфлікту пролягає між Українською Православною церквою Київською патріархату та Українською автокефальною православною церквою. З подачі душпастирів парафіяни намагаються з’ясувати між собою, котра з конфесій більш правильна і більш законна. І на фоні цієї дискусії, яку свідомі мешканці села називають ганьбою, переважаючу кількість людей згортає російська церква та секти. На цьому фоні діяльність Греко-католицької Церкви у цьому краї є майже непомітною. Чи виникнення острівця греко-католицької церкви у тому краї зумовлене наявністю там вихідців з Галичини, чи ґрунтовним осмисленням минулого — важко однозначно відповісти.
Люди, переважно, живуть своїм життям, а точніше зайняті виживанням. Адже ж нині, як і в радянські часи, нелегким є життя на селі. Про це свідчать, у першу чергу, запитально-здивовані погляди вельми скромно зодягнутих мешканців села, якими вони нас супроводжували, коли ми їхали до об’єктів, пов’язаних із життям Тараса Шевченка. Із оригінальних пам’яток-об’єктів зберігся лише один — хата дяка-вчителя в Керелівці. Вона, а точніше її частина, нині стоїть у скляному павільйоні. Оригінальна хата Тарасових батьків була зруйнована ще в 1904 році. Так же само копіями, відтвореними уже у наші часи, на основі матеріалів, зібраних О. Кониським є хата Тарасового діда та хата, у якій він народився у селі Моринці. Хоч у метричних книгах значиться, що він народився у Моринцях, місцеві люди кажуть, що він народився у селі Шампань — напівдорозі між Керелівкою, селом, де проживали батьки Тарасової матері, і Моринцями, де на той час жили батьки Тараса. Проте, це, так би мовити, деталі.
Після створення заповідника й відновлення обох хат, туди з багатьох кутків України та з-за кордону, почали їхати люди. Для багатьох приїжджих зустріч з Тарасовими порогами ставала натхненною миттю. А місцеві мешканці мали змогу довідатися чим живуть люди в інших реґіонах України. Особливо їх цікавили процеси у західних областях України. І нині мешканцям Черкащини цікаво, як і якими ідеями живе Галичина. Тому одним із перших запитань, адресованих до нас було запитання про те, за кого має намір голосували Галичина.
Очевидно, що «комусь» явно не сподобалися процеси, які почали відбуватися у цьому реґіоні. І однієї ночі (в 1993 році) Кобзарева хата згоріла. Хоч з цього приводу був піднятий шум на усю Україну і за кордоном, проте винних до нинішнього дня не було знайдено. Місцеві просвітянські активісти переконані, що місцева влада була зацікавлена, щоб винних не було знайдено. І на підтвердження цього вони наводять страшний факт. У той час, коли в Києві відбувалося на загальнодержавному рівні скорботні заходи з приводу 60 роковин голодомору, на місцевому рівні говорилося, що ніякого голоду не було. Цей факт змушує мене поставити риторичне запитання: чи при таких кадрах можна було очікувати кращих результатів у державному будівництві, ніж Україна досягнула нині?
Очевидно, що ці кадри робили усе можливе, щоб люди не могли по-справжньому розуміти Тараса Шевченка. Адже ж їм це було не вигідно. Бо ж, за словами нашого екскурсовода, коли б Тарас Шевченко міг встати й подивитися на світ у часи «розвинутого соціалізму», то його кріпацьке життя могло б здаватися раєм на фоні того, що відбувалося у колгоспах.
Окрім важкої колгоспної праці люди «давилися» ідейно-пропагандистським пресом. І як наслідок цього — зросійщення та особливе розуміння суспільно-політичних процесів. Нині у пересічного мешканця Шевченкового села на місце його солов’їної мови прийшов «індустріалізований суржик». Звичайно, окрім тих, хто над собою працює.
Дуже яскраво ці процеси проявилися під час свята 60-річчя середньої школи в селі Керелівка. Саме там я почув той суржик. А експозиція, присвячена ювілеєві школи, була зроблена за «кращими» радянськими зразками. Проте найбільше, як мене особисто, так і інших учасників нашої подорожі шокував той факт, що пісенна програма свята розпочалася російською піснею. Як згодом з’ясувалося, нинішній керівник місцевої художньої самодіяльності вважає, що серед українських пісень немає відповідних, щоб створити відповідний настрій. 
Тому не дивно, що один з її випускників середньої школи — молодий київський банкір закликав як колишніх випускників, так і нинішніх учнів гордитися своїм краєм. Проте чи цей заклик буде почутий, осмислений, це уже інша проблема, Адже ж, як свідчить досвід, пересічна людина дуже неохоче прислуховуватися до чижих думок і по-своєму стараються будувати своє життя. Нині головним його кредо є твердження: «якщо не вкрадеш, то не проживеш». І ця «цінність» народжена не нинішнім днем, як часто говорять ліві політики, а має глибоке радянське підґрунтя. 
На фоні змін, до яких привів радянський експеримент над суспільством, одна проблема залишилася незмінною від Кобзаревих часів. Це проблема піднята поетом у поемі «Катерина». Щоправда, нині вона не має так гострого соціального розголосу. 

Мирослав Левицький, журналіст (Польща)