Імперіалістична війна — це війна нації проти нації;
Горожанська війна — це битва кляси проти кляси...
З комсомольської листівки 20-х років.

Здається, саме це в нас зараз і виходить — чергова "горожанська війна" довкола Шевченка. Аж якось дивно: скільки ще треба часу, щоби ми перестали намагатися всім (абсолютно всім) накинути єдину і єдино правильну думку про те, яким він був і як його слід читати? Перепрошую, але заявити, що "всі українські діти люблять Шевченка" — це такий самий абсурд, як і вважати, що в дитини, яка його таки любить, — депресивне і репресоване дитинство, і що їй "страшно заглянути в очі". За обома думками видно бажання розпочати справжню "класову боротьбу", але зовсім не пошук шляхів порозуміння. Отже, "обніміться, брати мої" відсувається на невизначений час. Що ж, принаймні, спробуємо розібратися з резонами кожної зі сторін.
Найперше, хочеться зробити закид тій стороні, яка аргументує складніше і цікавіше: доводжу до відома Світлани Матвієнко, що я якраз один із тих паталогічних хлопчиків (знаю, що є ще й такі дівчатка), які направду ще в ранньому дитинстві із задоволенням читали "Кобзар", причому не впадали від цього в депресію і не стали небезпечними ґвалтівниками-маніяками. Я не зважуся узагальнювати і наголошувати, що всі українські діти так робили або мусять так робити, але вважаю, що у своєму "лібертенівському" драйві авторка статті заходить надто далеко. Йдеться навіть не про врахування винятків; просто дивно, що толерантність зраджує нам, як тільки ми намагаємося будь-що посунути опонента, засліплює нас і — о жах! — робить такими ж тоталітарними! Адже це азбучна істина: немало діток у цій країні батьки змалку вчили поважати "поета в кожусі", його причинні і гайдамаки — це був наш світ, за яким лежала межа світу чужого. Так, певною мірою ми були заручниками цього націєцентричного виховання (написати, з яких причин?) цієї кривавої історії з її комплексами і жахами і з її гіпертрофованою спрагою свободи. Романтично? Ще й як! Але хочеться наголосити, що й тепер кожен тінейджер (навіть найокисленіший) якимсь кутком свого недосвідченого ще єства десь і в чомусь обов'язково відшукає свою романтику. Отже, якщо йому — припустимо такий казус - "любитиметься" Шевченко, то що, на нього чекатиме остракізм "високочолих" і штемпель "дитяти з відхиленнями"?! Небажання глянути на справу очима не-дорослого — от що я хочу закинути Світлані Матвієнко — чи діти не мають права переживати емоції гніву і розчулення, на які багатий "Кобзар"? Здається, авторка не терпить заперечень, і це засліплює її в полеміці: а якщо сказати, що якась частина українських дітей "любить Шевченка", то Світлана Матвієнко так само безапеляційно повторить свої аргументи?
Інша річ — наше національне бажання залишатися інфантильними. О так, ми б хотіли, щоби всі українські діти "любили Шевченка". Але чи ми можемо повірити, що у цьому ліберальному світі, в якому зіштовхуються стільки інтересів та поглядів, так коли-небудь буде? Його треба "любити" так, як колись любили "дєдушку Ільїча" чи так, як молилися на Мао добрі хлопчики й дівчатка хунвейбіни? А що як котресь несвідоме дитя заявить вчителю, що йому не подобаються вірші Шевченка? Такого виродка зразу прибити чи для початку поставити двійку як ворогу українського народу? А що як сам вчитель своєю незугарністю відвернув цього "повстанця" від читання "Кобзаря"? А що як сама шкільна програма постійним нав'язуванням найбільш нецікавих зразків української класики (дубовою зубрячкою всього підряд) спонукає учнів навіть найбільш цікаві з них читати лише про око?
Звісно, вряд чи справді хто-небудь може з повною серйозністю наполягати, щоби Шевченка не вивчали в школі. Але, певен, всі погодяться, що його творчість слід викладати добре — цікаво і навіть натхненно. І тоді вже постає питання, як це зробити.
Скоріш за все, більшість учнів сучасних українських шкіл ставляться до вивчення творів "Кобзаря" нейтрально — як до факту присутності його в програмі. Принаймні, так було кілька років тому, коли мені довелося викладати у школі. Фактично, ні для кого (і вже точно не для самих учнів) Шевченко тепер не є жупелом ненависного за часів російської імперії та совіцького режиму "мазепинства", але й відсоток "закоханих" у його тексти поступово меншає пропорційно до того, як наше суспільство віддаляється від хвилювань часів здобуття незалежності. Шевченко більше не є дисидентським символом; більше того — це офіціозний символ, що його нав'язують згори, прищеплюючи поруч з тим кислу оскомину обов'язковості. Хіба в такому консервативному "консервуванні" Кобзаря не криється небезпека? Чи ми вже забули, які знущальні віршики писали про обов'язкових колись Тичину і Єсеніна? Часи змінюються, і сучасній шкільній молоді вже не вдасться полюбити той образ Тараса, який свого часу бачили перед собою ми. Їм просто не можна говорити про нього тими самими словами. Щоби Шевченко став цікавим, в його особистості та творчості слід відшукати нові грані — а їх чимало. І тут ніхто не змусить мене відступити від думки, що табуйовані багатьма "щирими українцями" дослідники Шевченкової творчості Григорій Грабович чи Оксана Забужко цих шляхів не шукають. Їхні розвідки оригінальні, сміливі, а відтак — цікаві. Необхідність такого оновлення історії Шевченка має на увазі і Світлана Матвієнко. А ще, я певен, всі названі, найперше, справді хочуть, щоби цього поета продовжували читати, а вже потім втілюють власну амбіцію дослідників (чого, наприклад, не беруся казати про О. Бузину, котрого, на мій погляд, більше цікавило нарощування популярності власної особи через скандал, а Шевченко був для цього прекрасним приводом). Окрім того, гадаю (знаю, в цьому місці багато наших недремних співвітчизників вкажуть на моє засліплення), що жоден із них (і навіть Бузина) не працює на іноземні розвідки імперіалістичних держав, таємні масонські організації і не хапнув тисячки долярів за дискредитацію українського символу. Офіціоз гнобить його пам'ять набагато більше.
Смішно вважати, що одна-дві монографії здатні повалити ідеал всього українського народу. Не за це варто нам хвилюватися. Давайте вже краще перейматися проблемами нашого шкільництва — бо нація завжди виховувалася саме там. Становище ускладнюється тим, що більшість теоретиків і навіть практиків не знають насправді, які вони зараз, ті школярі, які мають когось любити або не любити. Дуже часто вчитель буквально заплющує очі на те, що учням цікаво, а що ні — адже він мусить виконувати програму; окрім цього, у нього зараз дуже мало стимулів намагатися щось змінити. Школу автоматизовано — чим швидше ми визнаємо це, тим радісніше ставитимемося до рятівних очуднень навіть найбільш полемічних реплік. З іншого боку, полеміка про Шевченка надто екзистенційна і просто не може тривати відірвано — "в теорії". Все що пишеться про нього — пишеться для всіх. Тут немає "істини" і відмінної від неї "правди для простих".
Тобто послідовний герменевт у своєму пошуку не повинен по-єзуїтському препарувати факти (це скажу, а це не скажу). Мені було б дивно, якби Шевченко не мав звички випити — зараз люди спиваються за куди меншого тиску обставин. Справжнє диво, як цей чоловік, який у глибокому рабстві та на засланні прожив утричі довше, ніж на волі, попри всі нав'язані йому ситуацією комплекси і негаразди, зумів писати і писав так, як не писав тоді ніхто. Шевченко — не єдиний "народний поет", але чи не єдиний випадок, коли раб став академіком і "народним поетом". Це дивує і захоплює, і маючи на увазі саме таку його велич (й принагідно звернувши на неї увагу школярів) ми можемо не боятися "закидів", що Тарас Григорович любив сало з цибулею і малював себе голим. Такі факти, навпаки (я говорю свідомо), здатні за певних обставин також спрацювати як чинники за зацікавлення.
Молодь завжди носить у собі бомбу протесту. Кожне покоління має свого Емінема і танцює свій хіп-хоп (чи нагадати, як ставився до поважних слов'янофілів молодий задирака Франко?). Реконструкція, яку упродовж останніх кількох років прагнуть чи прагнули застосувати до непорушного канону нашої літератури В.Агєєва, Г.Грабович, Т.Гундоров, О.Забужко, С.Павличко, М.Палишин та інші та інші теоретики і критики, це той академічний хіп-хоп, з якого може народитися сучасна мова — цікава для студентів та учнів, незашорена, нескута. Чи це може бути небезпечно? А звісно так! Якщо людину заставити "лупати сю скалу", вона візьметься до неї з неохотою, а всередині у неї зародиться бунт проти репресії. Однак деякий час вона дійсно "лупатиме". Набагато важче дати особі можливість вибирати: лупати чи не лупати, любити чи не любити, потім спробувати переконати її, апелюючи до її власних інтересів. Чи нам все-таки потрібна нація зомбі?  
У наш час, коли на світі майже не залишилося урядів і громадян, які вірять у демократію, дуже важко говорити про вибір, чесність та інші подібні цінності (які для багатьох цінностями вже не є або ж відхід від них виправдовується і маскується). Однак, є таки різниця між 11-тисячною фалангою грецьких гоплітів, яка, свідома свого громадянського обов'язку, побиває 200-тисячне військо персів, і мільйонами просякнутих сталінською пропагандою радянських солдатів, котрі спинами відчувають дула загороджувальних загонів НКВС. Як пропонувати творчість Шевченка дітям у школах і як реагувати на провокативне осмислення його спадку — це саме ті питання, від відповіді на які залежить, що за націю ми творимо (намагаємося уявити). І я певен, що наша віра в ідеал (для когось це ідеал поета) за жодних обставин не повинна перетворюватися у правовірність, яка завжди обертається як не джихадом, то вогнищами інквізиції. Звісно, це не має робити нас безвольними і спонукати до відмови від втілення нашого культурного проекту, просто шляхи до нього (і до Шевченка зокрема) лежить не через різку вчителя й не через голу принаду реклами — він довший і складніший. Що ж до "горожанських воєн" за чистоту наших поетичних рядів, правопису і т. д., то їх краще вести і завершувати на папері — не роблячи наступне покоління заручником наших поглядів, інтересів та комплексів.  

Ростислав Семків, "Молода Україна" 2003