Кошти ж на її відновлення надало Республіканське товариство охорони пам’яток історії та культури, очолюване на той час академіком Петром Троньком. Дерево для хати допоміг знайти директор Канівської гідролісомеліоративної станції Микола Рижков.
Щоб не робити будівельного майданчика на Тарасовій горі, майстри Київського спеціального науково-реставраційного управління Іван Грицак та Олександр Джаман зробили спершу хату в селі Михайлівці на Канівщині, пронумерувавши кожну її деталь. А в цей час на Тарасовій горі закладався фундамент під неї Дмитром Теленченком та Миколою Божком. У жовтні 1989 року її було перевезено в розібраному вигляді на Чернечу гору. На жаль, поставити хату біля самої могили, там, де вона стояла колись, було вже неможливо. Тому й вибрали їй інше місце в оточенні заповідного лісу, якраз неподалік могили вірного хранителя першого Шевченкового меморіалу Івана Ядловського. До зими встигли зібрати хату та покрити кулями, заготовленими старенькими бабусями із села Кумейки на Черкащині. Обмазували хату за прадідівським звичаєм толокою 18 червня 1990 року. Із завзяттям працювали на толоці не лише працівники музеїв Канева, а й старожили, які ще пам’ятали оригінал цієї хатини та діда Ядловського, будівельники-реставратори та шанувальники поета. 3 серпня 1991 року було відкрито відновлену Тарасову світлицю — перший у світі народний музей Шевченка.

Відтоді до неї почали повертатися меморіальні речі й першим серед них — оригінал ікони Нерукотворного Спаса з дарчим написом Захарія Краковецького 1888 року. А згодом — стілець, на якому постійно працював Іван Ядловський, кілька рушників та особистих речей від його родини. Рушники, оригіналів яких не вдалося знайти, відновила за давніми світлинами інтер’єру Тарасової світлиці талановита народна майстриня-вишивальниця з Канева Галина Бондаренко. У Національному музеї Тараса Шевченка в Києві зберігається “Портрет Т. Г. Шевченка” роботи Рєпіна, виконаний ним “для хатинки поета біля його могили”, як писав сам художник у листі до Павла Третьякова — засновника Третьяковської галереї. Зберігається тут і оригінал портрета Тараса Шевченка в образі святого роботи невідомого автора. Знаходяться тут і два рушники з Тарасової світлиці, один із яких вишила Леся Українка разом із Маргаритою Комаровою (донькою відомого українського бібліографа й просвітянина) в Одесі.

З плану та проекту хати, створених у 1883 році Олексієм Якубенком, достовірно відомо, що з самого початку в цій хаті було лише дві кімнати — Тарасова світлиця й кімната для сторожа Шевченкової могили. Та на початку ХIХ ст. Володимиром Науменком було добудовано до неї ще дві кімнати спеціально для відвідувачів поетової усипальниці. Однак плану цієї, вже добудованої, хати нам не вдалося, на жаль, відшукати вчасно. І тому другу половину хати було відтворено за спогадами очевидців, що й призвело до деяких неточностей у розмірах цих двох кімнат. Та нещодавно в Центральному державному архіві вищих органів влади й управління України вдалося зустрітися з планом цієї хати, виконаним Василем Кричевським під час праці над художнім оформленням експозиції музею Тараса Шевченка, організованого в цій хаті в кінці 20-х років ХХ століття. Отже, з часом, коли Тарасова світлиця потребуватиме значного капітального ремонту, необхідно буде згадати про цей план, виконаний Василем Кричевським, та відновити й ці дві кімнати такими, якими вони були насправді.

Пам’ятник-хрест на могилі Тараса Шевченка та перший народний музей Кобзаря — Тарасова світлиця — створювалися нашими попередниками одночасно і являли собою цілісний меморіал. Тому з самого початку хранителі Шевченкової усипальні поставили перед собою завдання не просто відтворити окремо хрест, а потім — хату-світлицю, а відтворити перший Шевченківський меморіал. Та, на жаль, його відродження до цього часу ще не завершене, незважаючи на те, що, власне, так було заплановано з самого початку в Генеральному плані розвитку Шевченківського національного заповідника (НДПІ містобудування, 1993 рік): “З існуючих функціональних зон подальший територіальний розвиток передбачено для меморіальної зони, яка включить, окрім існуючих ділянок музею та монумента, територію Світлиці, біля якої розміститься пам’ятник-хрест та перший монумент поету, могилу І. Ядловського”. Заповідник має бути розроблений фахівцями об’єднання “Укрпроектреставрація” І. П. Блажієвським та В. П. Гаврилюком і “Проект переносу пам’ятника до першого народного музею Т. Г. Шевченка”. Та, на жаль, ще й сьогодні стоять на Чернечій горі на великій відстані один від одного і хрест, і Тарасова світлиця (хрест — перед входом до сучасного музею, а світлиця — за музеєм). Відтворення ж першого Шевченківського меморіалу зупинилося через те, що після проголошення Незалежності України, почали лунати думки шанувальників поета про повернення на Шевченкову могилу чавунного пам’ятника-хреста 1884 року. Та щоб зробити це, необхідно скинути з могили сучасний монумент із постаттю поета та зробити могильний курган значно меншим, відповідно до розмірів хреста, тобто таким, яким він був у 1884 році. Хто наважиться сьогодні тривожити могилу Тараса Шевченка, щоб повторити засуджений нами і в цілому світі минулий гіркий сумнозвісний більшовицький досвід руйнування найвизначніших пам’яток історії та культури?!

Відмовившись від цієї думки, дехто почав пропонувати поставити хрест 1884 року на могилі перед сучасним монументом, не розуміючи, що це порушить цілісність сприйняття і одного й другого пам’ятника. А значить, і можливість реконструкції і першого, й сучасного меморіалу.

Однак ці меморіали є пам’ятками історії та культури не лише національного, а й світового значення, охорону яких покладено Українською державою на Шевченківський національний заповідник у Каневі. Заповідник несе повну відповідальність за збереження національної святині перед українським народом і тому при вирішенні будь-якого питання повинен враховувати всю попередню історію Шевченкової могили та виходити, передусім, із вимог чинного вітчизняного та світового пам’яткоохоронного законодавства.

Тому Науково-методична рада Шевченківського національного заповідника, глибоко вивчивши та всебічно обговоривши вищеназвані думки, вирішила: 
“Враховуючи бажання прочан та відповідно до багатолітньої християнської традиції, дати на могилі Тараса Шевченка графічне, рельєфне зображення хреста 1884 року”.
Цим символічним зображенням має стати хрест 1884 року, оригінал якого кожен прочанин зможе побачити біля хати-світлиці.
Тому, реконструюючи сучасний меморіал (музей, пам’ятник і територію), ми не повинні забувати про завершення реконструкції і його попередника — першого Шевченківського меморіалу. 
Наші попередники створили завершений меморіал, споруджуючи хреста та просту селянську хатину, з вікон якої було завжди видно білий сонце-хрест, створений нашими попередниками за зразком козацьких хрестів. І тому під час реконструкції першого Шевченківського меморіалу, щоб не порушити історичної правди, хрест має бути відновлений таким, яким він стояв майже сорок років на Шевченковій могилі. Має бути відновлена навколо хреста й решітка, яка його оточувала, а також необхідно відтворити і природне середовище, зафіксоване на “Плані зелених насаджень на могилі Т. Г. Шевченка в Каневі”, розробленому Василем Гнилосировим у 1885 році. Невдячні нащадки в радянські часи знесли з лиця землі могилу цієї скромної людини-подвижника на Канівському міському цвинтарі та пам’ятник, встановлений над його могилою Старою Громадою.

І коли нарешті буде завершено реконструкцію першого Шевченківського меморіалу, слід поставити поряд із ним меморіальну дошку з прізвищами всіх митців, причетних до його створення: 

• l автора проекту нового вигляду Могили Тараса Шевченка Г. М. Честахівського; 
• l автора комплексного проекту першого Шевченківського меморіалу О. Ф. Якубенка;
• l автора проекту хреста академіка архітектури В. І. Сичугова; 
• l автора барельєфу для хреста та дошки з Шевченковими словами митця-колекціонера В. В. Тарновського;
• l автора проекту розмальовки хреста та решітки до нього художника та письменника К. Ф. Ухача-Охоровича.

А поряд з іменами цих митців мають сяяти імена тих, хто був натхненником створення першого Шевченківського меморіалу й доклав немало зусиль для його створення та порятунку: Старої Київської Громади, Варфоломія Шевченка, Василя Гнилосирова, Володимира Науменка, Миколи Біляшівського. 

Воскресивши перший Шевченківський меморіал, ми повернемо нашому народові забуті імена подвижників нашої культури, зусиллями яких було збережено найбільшу з українських святинь, повернемо його історичну пам’ять, а значить, і його майбуття. 

Зінаїда ТАРАХАН-БЕРЕЗА,
провідний науковий співробітник 
Шевченківського національного
заповідника, м. Канів