Свята і будні Національного музею Тараса Шевченка.
Ольга ТЕРЕЩЕНКО
"А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!"
Челядь падала з ніг - вже котрий день готувалися до балу. Місцева знать, одержавши запрошення до палацу, була неабияк здивована: всі знали, що Платон не любить розваг, але, видно, Ганнусі таки вдалося вмовити свого чоловіка.
Гості тихенько перешіптувалися, чекаючи, коли розпочнеться бал. Вони гадали: хто ж пропливе у першому танку - від цього залежатиме настрій і гостей, і господаря. Той, хто кружлятиме з Ганнусею, неабияк ризикує, бо Платон мав надто ревниву вдачу. Заграла музика. Вродлива господиня зайшла до зали під руку зі струнким чорнооким чоловіком. Не всі гості знали, кого удостоїла такої честі Ганнуся. Аж ось поміж парами прошелестіло: та це ж Шевченко, той що її портрет намалював. Кілька високоповажних панів підійшли до господаря палацу: "Як можна допустити, щоб вчорашній кріпак насмілився відкрити дворянський бал?!".
А Тарас дивився і не міг надивитися на Ганнусю, він намагався зазирнути у глибочінь її чорних очей - чи вона його хоч трохи кохає чи просто сприймає як столичну знаменитість?
Його не могли зупинити ані косі погляди свекрухи Ганнусі, ані пересуди сусідів Закревських, він кохав щиро і беззавітно, тому й приїздив у Березову Рудку кілька разів, хоча кожного разу клявся, що це востаннє.
Тарас чудово розумів, що його почуття - без майбутнього, але серце йому не корилося, він і гадки не мав, що може так палко кохати. У Березовій Рудці йому добре працювалося - тут він намалював кілька портретів і почав писати поему "Кавказ".
Потім ще не раз у скрутні хвилини свого життя він згадував той бал і сяючі очі коханої...
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними - голубими,
І досі чаруєш
Людські душі?..
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними - голубими,
І досі чаруєш
Людські душі?..
"Неначе цвяшок, в серце вбитий"
Мені спочатку здавалося, що це красива легенда, а не справжня сторінка життя Тараса Шевченка. Але в музеї я побачила портрет Ганни Закревської, датований 1843 роком. Того року Шевченко двічі гостював у Березовій Рудці на Полтавщині. І зовсім неважко уявити, яка це була гарна пара, коли поруч з Ганнусею поставити молодого Тараса, такого, яким він навіки залишився на автопортреті 1840 року.У Національному музеї Тараса Шевченка немає експозиції, присвяченої коханню поета. І це зрозуміло. Тут зібрано тисячі експонатів, які розкривають багатий творчий потенціал Шевченка: прижиттєві видання його творів і автографи, олійний живопис і акварелі, краєвиди і портрети, книжкові ілюстрації та експедиційні начерки, а також чимало особистих речей поета. Хоча якби на уроках у школі або під час екскурсій у музеї нам частіше розповідали про Шевченка, як про земну людину, яка вміла кохати, страждати, призначати побачення і ревнувати, можливо, ми б собі уявляли його зовсім інакше і зовсім по-іншому розуміли і любили.
За радянських часів вшанування Кобзаря було казенним з обов'язковим виконанням під час концерту "Реве та стогне Дніпр широкий" і демонстрацією портрета у смушковій шапці та кожусі. Але якщо 9 березня чиновники у своїх звітах ставили галочку про те, що свято відбулося, то 22 травня, в день перепоховання Шевченка, вже інші державні люди ставили галочки у своїх доносах проти прізвищ тих студентів та представників інтелігенції, які за власним бажанням приходили вклонитися Кобзареві до парку Шевченка. Досі не можна зрозуміти, в чому ж крилася крамола тих дій, але ті, хто потрапляли до чорних списків, знали, що на своїй кар'єрі можуть ставити хрест. Сергій Гальченко - нинішній директор Національного музею Тараса Шевченка - з власного досвіду знає, як влада могла покарати за 22 травня, за любов до Кобзаря, виявлену неофіційно. Він був невиїзним цілих 25 років, аспірантура, навіть після успішно складених екзаменів, залишалася недоступною, а наукові праці писалися для столу.
Часи, слава Богу, змінилися. Вже кілька років поспіль у шевченківські дні музей відкриває двері для всіх бажаючих, і свята проходять у щирій атмосфері, без офіціозу. Збираються лауреати Національної премії імені Шевченка в галузі літератури, приходять дипломати, і як не дивно - багато молоді. Цього року присутніх порадував виступ ансамблю "Київська камерата" і вистава за мотивами поеми "І мертвим, і живим", яку здійснили студенти Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого.
Для всього колективу - це довгоочікувані дні, до них готуються весь рік. І це незважаючи на те, що фінансування музею було припинено напередодні Нового року, а коли воно відкриється - відомо одному Богу та чиновникам Міністерства культури і мистецтва. Втім наша інтелігенція і не таке переживала, тож про такі дрібниці, як заробітна плата та фінансування, говорити уникають, переводячи розмову на цікавіші теми.
"Не так тії вороги,
Як добрії люди"
Як добрії люди"
ЧиЗ: Пане Сергію, коли, на ваш погляд, увага до Тараса Шевченка була більшою: за радянських часів чи нині?
- Сьогодні Тарас Шевченко перебуває у третьому кріпацтві. З першого, як всі знають, його викупили за часів царизму. Друге настало за більшовиків, які з поета витворили революціонера-демократа, атеїста, процензурували всі його твори не гірше за жандармів старих часів. Пошанування було офіційно-примусовим, програми з літератури складалися так, що відбили всяке бажання вивчати його творчість як у школярів, так і у студентів.
А коли Шевченка не нав'язували згори, не вказували, що читати і як слід розуміти, то й виникала та шана, яку я бачив і переживав сам у 50-60-і роки на селі. То була справжня, істинна любов людей, які навіть і читати не вміли. Ми, школярі, влаштовували вечірки, але не в клубі, а в чиїйсь хаті на кутку. У великій кімнаті збиралося півсела. Ми готували літературні монтажі - читали вірші та поеми Шевченка, співали, а люди плакали, слухаючи нас. Юних артистів пригощали горіхами, яблуками та коржиками, цукерок тоді навіть для артистів не було. Скільки ми таких вечорів провели!
А офіційні концерти та казенні промови закріпачили поета ще раз, віддалили його від простого читача, для якого він, власне, писав...
Нині Шевченко ще більш незахищений, ніж раніше - за царського чи комуністичного режиму. Навіть у ті, далекі від демократії часи, його не насмілювались так паплюжити і писати про нього такі нісенітниці, як нині. Важко уявити, щоб таку маячню дозволили собі надрукувати німці про Гете, поляки про Міцкевича або росіяни про Пушкіна. Трактувати творчість можна як завгодно, можна любити або не любити його поезію, але перелицьовувати приватне життя і на цьому робити собі ім'я - це вже за межами пристойності й здорового глузду. І справа тут не лише в сучасних геростратах, Бог їм суддя. Тут проблема нашої меншовартості, низької культури, вседозволеності та цинізму. Ото ж і виходить, що навіть у двадцять першому столітті Тарас Шевченко залишається у кріпацтві, з якого хтозна коли його звільнять.
ЧиЗ: Нинішній рік в Україні проголошено роком культури. Чи відчуваєте ви це в музеї?
- У нас склалася просто драматична ситуація. Музей до 1 січня цього року був муніципальною власністю і фінансувався з міського бюджету. Тепер нас передають у підпорядкування Міністерства культури і мистецтва. Але цьому ніхто не радий. Міністр культури на нараді в Кабінеті Міністрів просить не передавати їм національні музеї, бо відомство ще не готове їх прийняти. Нас дуже непокоїть те, що фінансування музею буде значно зменшено. Міський бюджет був щедрішим до нас. Коли траплялася якась непередбачувана ситуація, з якої треба було терміново шукати вихід, я направляв листа до Київської державної міської адміністрації і пояснював, для чого і скільки потрібно коштів, скажімо, на ті ж вогнегасники і протипожежні заходи. Іноді таке фінансування не передбачувалося на поточний рік, але ризикувати колекцією і чекати нового бюджету ми не могли. Тож місто виділяло необхідну суму з резервного або якогось іншого фонду.
В новому ж кошторисі не передбачається коштів на розвиток музею, його ремонт, збереження колекцій та реставрацію.
"Не нарікаю я на Бога
Не нарікаю ні на кого"
Не нарікаю ні на кого"
ЧиЗ: Який тоді сенс міняти підпорядкування музею?
- Нам пояснюють, що згідно із Законом "Про бюджет України" Національний музей Тараса Шевченка повинен фінансуватися із державного бюджету, бо це є національний заклад. Але чомусь ніхто не зважає на те, що закон не забороняє фінансування з місцевого бюджету.
ЧиЗ: А як це позначиться на заробітній платі?
- Я бачу, що погіршиться. У нас був певний коефіцієнт підвищення заробітної плати і резервний фонд, який давав можливість доплачувати за особливі види робіт, за терміновість тощо. Тепер ми не зможемо заохочувати своїх співробітників, бо фонд зарплати нам планується набагато скромніший. Бачте, щоб натиснути кнопку "припинити фінансування", то треба одночасно пальці покласти на іншу кнопку - "відкрити фінансування", бо вийшло, що у КДМА 28 грудня припинили, а в Мінкультури досі не відкрили. Чому? До появи офіційного розпорядження нічого не можна було робити, а тепер, коли воно є, потрібен час, щоб переробити статут і скрізь усе погодити. Цей процес триватиме не тиждень, а кілька місяців. Нам треба обійти Держкомстат, Державну податкову адміністрацію, Мінюст, Мінпраці, Мiнфiн.
ЧиЗ: Скільки "мін", як наче мінне поле...
- І ще один парадокс - експозиція музею передається в управління Міністерства культури і мистецтва, а сама будівля залишається у власності міста. Виходить, що ми їдемо на чужому возі. На засіданні Кабінету Міністрів я порушив питання про те, що треба терміново ремонтувати дах, бо під час дощу чи снігу в одній з найкращих зал - у Білій зі стелі капає вода. Але будівля - це власність міста, сказали мені, тож туди і звертайтеся. А міський бюджет теж не поспішає виділяти кошти для музею, який не є його власністю.
Я вже не раз офіційно заявляв представникам влади, що музей не може "їхати на чужому возі". Ті проблеми, що зараз з'являються - це лише квіточки.
ЧиЗ: Але ж за кордоном є нащадки Терещенків, які були господарями цього прекрасного будинку. Чи не надумають і вони висловити свої претензії?
- Ця будівля теж унікальний експонат, окраса міста. Колись родина Терещенків висловлювала таке побажання, щоб їм передали будинок, а потім би вони подарували його музею. Тоді б ніхто вже не пред'являв права на нього.
У нас тут зберігається понад 70 тисяч музейних експонатів. У залах відвідувачі бачать близько чотирьох тисяч, а решта захована в запасниках. Ми розуміємо, що зали перевантажені, тут повинно бути менше експонатів. Мало б бути так - одна частина експозиції канонічна, а друга - змінна, яка частіше оновлюється. Ми мріємо про те, щоб кожен відвідувач приходив до нас щомісяця на нову виставку. Окрема зала, можливо Золота, може бути відведена для таких експозицій, бо багато мистецьких творів не можна тримати у залах тривалий час - вони просто загинуть.
ЧиЗ: Мені не раз доводилось чути, що готується закон про те, що експонати із запасників музеїв можна буде продавати, мовляв, їх все одно ніхто не бачить, так для чого витрачатися на зберігання.
- Так, я теж про це чув. Такі пропозиції з'явилися у проекті закону про туризм, де пропонується надати дозвіл на продаж музейних експонатів із запасників, а кошти направляти на утримання музеїв. Це міна уповільненої дії, яку закладають під вітчизняні музеї. Найлегше розпродати запасники і витратити ці кошти на ремонт даху чи підвищення зарплати. Але хто розумний може так вчинити? У нас у сховищах чимало експонатів не тому, що вони не дуже цінні чи ще щось, а тому, що багато малюнків поета не можна виставляти надовго в залах, вони псуються, їм потрібні спеціальні умови зберігання, які їх законсервують і збережуть навіки. Ми дуже швидко можемо втратити колекції та експозиції, які збиралися і зберігалися протягом століть. Але, щоб спеціалісти музейної справи не протестували, то видно, внесли таку статтю в закон про туризм, там очевидно легше було пропустити такий варіант.
Нам завжди говорять про те, що наша колекція - загальнонаціональна, загальнонародна тощо. Тоді нею можна й розпоряджатися від імені народу, і робити з нею що завгодно одним розчерком пера чиновника. Скільки унікальних художніх творів було подаровано високим зарубіжним гостям за часів правління КПРС. І теж діяли від імені народу.
"А нам всім вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли"
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли"
ЧиЗ: Вас ніколи не ображала така ситуація, що, скажімо, Пушкіна в Росії всі вважають національним генієм і пишаються ним, а в нас часто принижують талант і саму постать Тараса Шевченка, виставляючи його як селюка, який тільки те й робив, що плакав за волею. Чи, можливо, я дещо перебільшую?
- На жаль, не перебільшуєте. Справді, творчість Кобзаря часто подають і сприймають якось однобоко, принизливо для національного генія. Тому я і кажу, що Шевченко й досі перебуває у кріпацтві. Це підтверджує і доля його видань, доля його музеїв. У 2000 році був виданий Указ Президента України про вшанування пам'яті Тараса Григоровича Шевченка. Зокрема передбачалося видати 12-томне видання творів поета - перше нецензуроване, найповніше видання. Бо в усіх попередніх десь щось завжди виправляли, викидали чи губили. До 10-ї річниці Незалежності було видано перші два томи. У видавництві лежать підготовлені ще чотири томи, але коштів на їх видання виділено недостатньо.
ЧиЗ: Наступної весни ми відзначатимемо 190-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Зараз деякі релігійні діячі пропонують канонізувати його як святого, а окремі політики доводять, що поет був атеїстом. Яка ваша думка про цю суперечку?
- Я проти канонізації, Шевченко не потребує цього. Він ніколи не був атеїстом. У нас незабаром буде презентація книги, виданої в Канаді, в якій досліджується лексика творів Шевченка. Там зазначено, що найчастіше в поезіях зустрічається слово "Бог", за ним - "Україна". Він був людиною віруючою, але любов до Батьківщини була настільки великою і жертовною, що він не боявся сперечатися із самим Богом, дорікати йому за "свою Україну убогу".
ЧиЗ: Сергію Анастасійовичу, ми можемо сподіватися на якісь відкриття, чи творчість Тараса Шевченка вже всю досліджено, вивчено і зібрано в музеях?
- Рано ставити крапку на Шевченкові. Знайти сьогодні рукописи або якісь меморіальні речі - це проблематично, але трапляється. У цьому році ми чекаємо на сенсацію: буде оприлюднено надходження до музею суперунікальних цінностей - оригіналів Тараса Григоровича.
ЧиЗ: Ви так загадково говорите. Це вже знайдено і залишилось тільки провести експертизу?
- Так, знайдено. І ніякої вже експертизи не потрібно - це точно рука Кобзаря. Залишилося тільки трохи почекати та владнати певні формальності.
Мені не дає спокою одна моя давня знахідка. Рівно 20 років тому я був у Москві, працював у архіві. Колега запропонував мені подивитись папку одного репресованого літературознавця, на якій було написано "Рукописи неустановленных лиц". Подивіться, каже, може, там щось і для вас є, бо хтось казав, що почерк нагадує почерк вашого Шевченка. Я розкрив і остовпів - це були оригінали рукописів Тараса Григоровича, чернетки його віршів: "Подражаніе Ієзекіїлю", "Осія гл.14" і "Якбито ти, Богдане, п'яний", "Каламутними болотами".
ЧиЗ: Яка їхня подальша доля? Ви їх привезли до Києва?
- Ні, на жаль, вони так і залишились у Москві. Місцеві чиновники могли, але не провели тоді відповідний обмін, тепер рукописи Шевченка залишаться там назавжди. Хіба що пощастить і ми знайдемо якийсь рукопис, який зацікавить росіян і вони погодяться на обмін.
ЧиЗ: Ви тільки-но повернулися із засідання Верховної Ради, де відбулися слухання про стан української мови в нашій країні. Які у вас враження від почутого і побаченого?
- Я по натурі хронічний оптиміст, але й хронічні оптимісти іноді опускають руки від зневіри. Після засідання я підходив до голови Верховної Ради Володимира Литвина і просив, щоб у постанові про наш музей, яка готується, обов'язково згадали про всі шевченкові музеї-заповідники. Сьогодні треба з високих трибун говорити про стан музейної справи, про їх збереження. І не тільки говорити, а й робити. На словах у нас все дуже гарно, жоден високопосадовий чиновник мені не відмовив, але й обіцяного не виконав. Чиновники найнижчого рангу люблять погрожувати звільненням. Але тоді я нарешті повернуся на наукову роботу і займуся захистом докторської дисертації та надрукую ті книги, які написав раніше. Зараз на все це бракує часу. Той клерк, який погрожував звільненням, на жодне із запитань не зміг відповісти: яке управління на нас чекає? Хто і коли буде фінансувати? Хто за що відповідатиме і як? У мене назбиралися десятки платіжок за електроенергію, комунальні послуги, за охорону приміщення тощо, а нічим заплатити, бо ми й досі в стадії реорганізації. Сьогодні Національний музей Тараса Шевченка - на чужому возі, а з чужого воза - хоч на півдороги. Музейні працівники столиці добре пам'ятають шок, який всі пережили, коли приміщення музею Києва - Кловський палац вирішили передати Верховному Суду.
Зараз мало хто пригадає, що перша експозиція нашого музею розміщувалася у Маріїнському палаці. Її відкрили навесні 1941 року, а через кілька місяців евакуювали. Після війни музей вже не зміг повернутися у те приміщення. Слава Богу, стараннями Миколи Бажана та Максима Рильського під музей Шевченка виділили будинок Терещенків.
Ми на порозі ювілею Тараса Григоровича Шевченка, маємо великі задумки щодо його відзначення, але поки що змушені займатися всякими узгодженнями та ходінням по різних кабінетах. Це так у нас розпочався рік культури...
Наступного дня я зателефонувала до музею, щоб дізнатися електронну адресу. Мені сумно відповіли, що крім телефону інших засобів зв'язку музей не має. Електронну пошту та Інтернет відключили через несплату...
Тижневик "Людина і Закон"
2003.04.08