Вихід збірника історичних етюдів «Україна Incognita», складеного зі статей, опублікованих у «Дні» в 1997—2002 роках, викликав (і нам приємно це відзначити) непідробний інтерес широкої і — головне — різноманітної читацької аудиторії: від звичайного читача до шанованих всією Україною вчених. Саме таку мету — зацікавити, по можливості, український гуманітарний загал — і ставили перед собою автори книги, упорядники та її редактор Лариса Івшина.
«День» має намір продовжувати розпочату справу в цьому напрямку і зробити видання таких збірників історичних етюдів постійним. Імовірно має сенс готувати тематичні випуски з історії окремих регіонів України (як от — «Україна степова», Центр та Поділля, Схід, Волинь, Галичина тощо). Головне для нас — не втратити увагу читачів; їхнi схвальні відгуки для «Дня» є вищою нагородою. Хочемо із задоволенням зазначити, що книгу «Україна Incognita» загалом
купують досить активно. Так, у першому в Україні книжковому супермаркеті «Буква» за три тижні продано 32 примірники. Серед лідерів — магазин видавництва «Наукова думка» (21 примiрник; також за три тижні). А зараз ми подаємо перший, і, сподіваємось, не останній спектр думок щодо першої книги в серії «Бібліотека газети «День». Слово мають видатний український філософ, член-кореспондент НАН України, директор Інституту філософії НАН України Мирослав Попович, доктор історичних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» отець Юрій Мицик і наш постійний автор Галина Александрова з Маріуполя.
Вельмишановна Ларисо Олексіївно!
Під час відпустки не розстаюся з прекрасною книжкою «Бібліотеки газети «День» — «Україна Incognita». Не завжди в буквальному значенні слова, бо для мене це реліквія, яку не ризикую брати iз собою в подорожі. Чарівна сила мистецтва спілкування з історичним минулим Батьківщини, яку дарують автори й упорядники видання, надає можливість читати продовження цієї книжки в діяльності тих небайдужих людей, про яких ви сказали, що вони є оберігами пам’яті. Відкриваючи невідомі сторінки минулого України, книга стає і путівником в її теперішньому, і посланням у майбутнє. Але спочатку вона повернула мене в той час, коли переді мною вперше постала справжня історія України, яку відчути (не кажу навіть — пізнати) у радянській школі було просто неможливо.
В сузір’ї яскравих і цікавих історичних нарисів розповідь про Михайла Максимовича для мене особлива (Володимир Панченко. Тест на патріотизм. — «Україна Incognita», с. 159— 169). І ось чому. Після закінчення дев’ятого класу однокласниця Ольга запросила мене поїхати на канікулах в село Сушки, що на Черкащині, де жила її бабуся. Спочатку ми приїхали до Києва, який я побачила тоді вперше у житті. Побачила проїздом, з вікон тролейбусів та під час нетривалих прогулянок, але б цього було досить, щоб захопитися дивовижним містом, яке купалося в розкішній зелені парків та бульварів. А потім була подорож легендарною рікою на крилах швидкоплавної «Ракети» і милування неповторними краєвидами Дніпра аж до самої Прохорівки. А далі — соснове царство, про яке так гарно написав Володимир Панченко. Прочитавши його нарис у «Дні», я знайшла старі світлини і згадала, як ми йшли до Михайлової гори. Вона дійсно на вигляд не дуже висока, але які безкраї, перехоплюючі дихання, лісові далі відкриваються звідти! Розповіді про Михайла Максимовича, про Миколу Гоголя і Тараса Шевченка, який ось тут, під цим дубом писав свої геніальні вірші, краса природи справили на мене глибоке враження. Тоді я відчула, що ця земля, цей край, де жили й творили справжні велетні духу, і є серце України. Постояти мовчки на Михайловій горі, намагаючись роздивитися у серпанку за обрієм блакитну артерію Дніпра і в ту мить, коли навіть соснове море не колише зелені хвилі, раптом почути, як б’ється серце України і, майже нечутно ще щось, а потім зрозуміти, що чуєш і стукіт власного серця — таке не забувається...
Автор історії життя «будителя» української нації нагадує, що в 2004 році виповнюється 200 років від дня народження Михайлові Олександровичу Максимовичу. Цей ювілей необхідно святкувати на державному рівні!
Історик порушив цікаве питання про особливості вітчизняного політичного «альпінізму». Чому наші політики не поспішають до Михайлової гори? Мені здається, тому, що вона ніколи не буде чиїмось «екзотичним тлом» або «політичним ландшафтом», і підкорювачі піків імені свого рейтингу, мабуть, про це здогадуються. На вершину Михайлової гори зійдуть політики, які налаштовані з висоти історії бачити майбутнє України. Але головне, щоб до таких святинь, як Михайлова гора, пролягала народна стежка.
Перша книжка бібліотеки «Дня» — «будитель» умів і сердець на шляху пізнання української історії та духовності. Кожний читач може зустріти на її сторінках одкровення про свою «Михайлову гору».
Щиро вдячна вам, авторам, упорядникам книги, всім, завдяки кому вона побачила світ.
З глибокою повагою Галина Александрова, Маріуполь
На аматорському фото Галини Александрової (1970 р.) - знаменитий дуб Тараса Шевченка на Михайловій горі. Це місце обов'язково повинне стати такою ж "Меккою" для українців, як Канів, Чигирин, Моринці...
Підготували Сергій Махун, Iгор Сюндюков, «День».