У ювілейний рік Тараса Шевченка — 190 років від дня народження — у Національному музеї Тараса Шевченка розпочалися ремонтно-реставраційні роботи, у зв’язку з чим було знято експозицію, яка висвітлювала життя та творчість Т. Шевченка за хронологічно-тематичним принципом і давала можливість побачити еволюцію Шевченка-поета та Шевченка-художника.

Нині керівництво музею поставило науковий колектив перед фактом —зробити посеред музейної експозиції “вріз” двох залів (№№ 8, 9), де зосередити графіку та олійний живопис Т. Шевченка, оголивши й збіднивши експозицію.

Ця “новація”:

— порушує Інструкцію про умови та спосіб експонування графічних творів (сепія, акварель, олівець);

— руйнує хронологічно-тематичний принцип висвітлення життя та творчості Т. Шевченка;

— суттєво урізає показ життя та творчості Т. Шевченка з 1847 по 1861 рік, оскільки скорочується експозиційна площа;

— знищує один із найцікавіших залів “Шевченко-офортист”, де представлені оригінали.

У результаті цих перекосів непропорційно багато експозиційної площі відводиться темам, які до Шевченка мають опосередкований стосунок, а трагічне й надзвичайно плідне десятиліття — 1847—1857 рр. — роки заслання, впродовж яких створено 120 поезій (Мала захалявна книга), 20 повістей, частина щоденника (“Журналу”), 400 високомистецьких акварелей, “заганяють” в одну залу.

Науковці музею, переважна більшість яких працює в музеї по 15—30 років, зрозуміли — насаджувана адміністрацією музею ідея створення “музею в музеї” руйнує прийнятий монографічний показ життя і творчості Т. Шевченка та хронологічно-тематичну побудову експозиції (Протокол розширеного засідання науково-методичної ради від 20 вересня 2004 р.), має на меті, як було наголошено, створення комфортних умов для вибраної публіки, яка не має часу пройти 18 залів музею і оглядатиме два зали — № 8 і № 9. Саме для цього запускається механізм адаптації музейної експозиції.

Але, крім вибраних персон, задля яких перекроюється біографія і творчість Т. Шевченка, музей щороку приймає близько 70 тисяч відвідувачів!

Практикуючі екскурсоводи-науковці, які десятиліттями проводять екскурсії різним категоріям відвідувачів (від школярів до академіків), заперечили ідею штучного виокремлення частини експозиції — “музей у музеї”. Думка колективу зафіксована протоколом розширеного засідання науково-методичної ради музею від 20 вересня 2004 р.

Крім того, ініціатори “музею в музеї” уперто ігнорують той факт, що 30 вересня 2004 р. був представлений і підтриманий науковцями зал олійного живопису (зал № 7), де цілісно і не порушуючи хронології представлені 13 із 20 наявних у музеї олійних робіт Т. Шевченка (Протокол від 30 вересня 2004 р.). Саме тут, у найкращому 7-му залі музею, який відтворює творчість Т. Шевченка в Україні, ці роботи на своєму місці, бо саме тут, в Україні, в 1843—1847 рр. він їх малював!

У музеї так само є цілий зал оригінальної графіки — це зал № 12 “Шевченко — офортист”, де представлені досягнення і новаторство Шевченка-офортиста, за що він був удостоєний звання академіка гравюри.

У документі “Про часткову реекспозицію Національного музею Т. Шевченка”, виданому адміністрацією музею, сказано: “Нині постала потреба в оновленні існуючої експозиції Національного музею Т. Шевченка”. Оскільки автором художнього оформлення музею є лауреат Шевченківської премії, знаний і відомий за межами України художник Анатолій Гайдамака, вважаємо, що саме він має бути залучений до роботи над оформленням оновленої експозиції.

Так звана “модернізація” насправді є спробою штучно переакцентувати музей із літературно-художнього на художній. При цьому ігнорується те, що саме творчість Шевченка-поета визначила його місце в духовному просторі України. Ошатний палац — пам’ятка архітектури 1-ої половини XIX ст. — було виділено під музей, насамперед, тому, що Шевченко — великий поет.

Вважаємо, що адміністративний тиск — не метод вирішення проблем, а в закладі культури, яким є Національний музей Тараса Шевченка, де працюють кваліфіковані й відомі за межами музею науковці, неприпустимий узагалі. До речі, колектив музею, за винятком трьох осіб, не підтримав ідеї адміністративного “врізу”.

Вимагаємо, щоб принципові питання у музеї, особливо ті, які визначають його обличчя (йдеться, зокрема, про експозицію) вирішувалися чесно, прозоро, з дотриманням усіх процедурних норм і професійної етики.

Жовтень 2004 року

Від колективу Національного музею Тараса Шевченка:

Наталя Клименко, зав. відділом, член НСПУ,

Тетяна Чуйко, зав. відділом,

Надія Орлова, зав. відділом,

Надія Наумова, зав. відділом,

Тетяна Калініна, зав. сектором,

Юлія Шиленко, зав. сектором,

Тетяна Петрик, зав. сектором,

Володимир Яцюк, шевченкознавець,

Вікторія Колесник, 

старший науковий співробітник,

Олена Кавун, 

старший науковий співробітник 

КОМЕНТАР: Національний музей Тараса Шевченка — літературно-мистецький музей. Міжнародна музейна практика довела, що музейна експозиція, присвячена життю і творчості одного поета чи прозаїка, висвітлюється монографічно. Бо біографію і творчість будь-якого класика не можна ані переробити, ані скасувати — вона вже відбулася у часі та просторі.

У Національному музеї Тараса Шевченка влітку розпочато ремонтно-реставраційні роботи. У зв’язку з цим було згорнуто експозицію, яка за хронологічно-тематичним принципом, завдяки органічній сув’язі різноманітних експонатів, усебічно висвітлювала життєвий і творчий шлях великого поета, художника, національного пророка.

Незважаючи на те, що музейна експозиція, як правило, твориться не в один момент і не одноосібно, керівництво музею без жодних переконливих арґументів, ультимативно поставило перед науковим колективом вимогу: не змінюючи назагал ні наукової концепції попередньої експозиції, ні обладнання, в якому представляються експонати (на це немає ні часу, ні коштів), “удосконалити” систему розміщення експонованого матеріалу в такий спосіб: зали № 8 та № 9, які знаходяться якраз посередині суцільної анфілади, виокремити для представлення в них лише графічних (зал № 8) та малярських (зал № 9) творів Тараса Шевченка.

Така новація є неприйнятною з багатьох причин:

— вона порушує Інструкцію про умови та спосіб експонування графічних творів, що зберігаються в музеї;

— музей не має такої кількості малюнків і офортів, щоб десять разів на рік робити заміну експонатів у залі оригінальної графіки (оригінальні графічні твори можуть експонуватися лише впродовж місяця);

— “вріз” у постійно діючу експозицію ще двох автономних змінюваних експозицій не тільки руйнує хронологічно-тематичний принцип побудови всього музею, а й посутньо урізає експозиційну площу для представлення життя і творчості Шевченка 1847—1861 років, знищує одну із знахідок авторів попередньої експозиції — зал “Шевченко-офортист”;

— у результаті такого алогічного перекомпонування експонатів десять найтрагічніших і найплідніших літ поетового буття (1847—1857) “заганяються” в один зал.

Призначення музейних залів навіть непосвяченому в музейну справу очевидне — це експозиція. Це — усталена норма функціонування музею. Згідно з нормами зберігання музейних експонатів, неприпустимим є нецільове використання експозиційної площі під масові заходи. Олійний живопис — 13 із 20 наявних у музеї робіт Тараса Шевченка — адміністрація уперто не погоджується розмістити в найкращому залі музею (№ 7), бо там, мовляв, проводяться вечори й концерти! З точки зору музейної справи, це взагалі не може бути арґументом, оскільки подібні музейні програми мають реалізовуватися за наявності спеціальної площі, без залучення експозиційних залів.

У час тотальної підміни понять і знецінення духовних вартостей слід розуміти й пам’ятати — “і мертвим, і живим, і ненарожденним”, — що музей Тараса Шевченка — це непідвладна девальваціям територія Духу. Новітні модернізатори та експериментатори не збагнули простої речі — з геніями не експериментують! Із національними пророками — тим більше. Геній — це експеримент, який уже відбувся в часі та просторі, визначивши парадигму буття нації на майбутнє.