«Прогулянка з задоволенням і не без моралі» по пам'ятних днях 9-10 березня
З початком декомунізації в інформаційному полі періодично з'являються фотографії декоммунизированного Леніна. То він просто у вишиванці, а то вже у вигляді козака. Але до дня народження Тараса Григоровича з'явилися більш вишукані плоди творчості – Ленін, перетворений в Шевченка, причому майже виключно за рахунок малярних робіт. Ну, хіба що кам'яну смушковую шапку на голову причепили. У роботах цих, спочатку бешкетних, пародійних, є своя принадність. Зразок економною народної хитромудрости.
Але якщо вдуматися, то тут є не просто жарт, а глибокий сенс. І метафора настільки відкрита, очевидна, що вона часом ховається від осмислення, як лист, захований серед інших листя в новелі Едгара Аллана По.
А чи немає ризику створити шевченківський культ – на місці ленінського?
Звичайно, такий ризик є.
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА – ЗЛІТ ВІДРАЗУ ПІСЛЯ НАРОДЖЕННЯ
Геніальність Шевченка-поета (доповнена талановитістю Шевченка-художника, обдарованістю Шевченка-прозаїка), його роль у становленні сучасної української мови, української нації так великі, що тут ніяка похвальне слово не буде перебільшенням. Це той випадок, коли сама універсальна, кінематографічно дієва голлівудська формула не буде перебільшенням: «Прийшов один чоловік – і врятував цілий народ».
Не від фізичного знищення, але від розчинення і забуття. Уявити тільки... Ось є «Енеїда» Івана Котляревського, від якої ведеться відлік сучасної української літератури. У списках вона почала ходити по мірі написання ще в кінці XVIII століття. Перші три частини були видані, як сказали б зараз, піратськи, без відома автора, з безліччю помилок – у 1798 і 1808 роках. Перше видання за участю автора та вичитуванням з'явилося тільки в 1809 році (чотири частини «Енеїди»). П'яту і шосту частини поет дописав у 1820-х роках. А повністю книга вийшла вже після його смерті, у 1842 році.
А тепер накладемо на цю хронологію дати життя та творчості Шевченка. Народився в 1814 році, почав друкуватися в 1838-м. В тому ж році написав поетичний некролог померлому авторові «Енеїди» «На вічну пам'ять Котляревському» (видано, правда, було пізніше). Перший, тоненький «Кобзар» видано 1840-м. Арешт і заслання – 1847-1857 роки, більш повний «Кобзар» після повернення із заслання – в 1860-м. І смерть – у 1861-м.
Звичайно, ні Котляревський, ні Шевченка не були самотні, з ними і до них були українські поети та письменники. Геній не народжується в літературній пустелі – потрібна загальна коренева система з безліччю інших авторів. Але все ж таки – яка швидкість. Тільки з'явилася українська література в сучасному розумінні, тобто на живому, розмовному, народною мовою. І відразу ж – вершина.
«Прийшов один чоловік – і врятував цілий народ». Після геніального Шевченка всі розмови про вторинність і меншовартості української мови втрачали сенс, ставали долею або політичних спекулянтів, або людей, позбавлених почуття прекрасного.
І ось тут – важлива різниця з Котляревським і його «Енеїдою». Не часто згадується той факт, що спочатку вона – перекладення не стільки «Енеїди» Вергілія, скільки російської її травестії – «Вергилиевой Енеїди, вывороченной навиворіт» Миколи Осипова (який в свою чергу наслідував європейським авторам, баловавшихся жартівливим перекладанням класика).
Багатьом сам цей факт здавався (здається) образливим і тому не вартим згадки. Мовляв, пошані перелицовывать античного класика, ніж заштатного російського автора. Але ж може бути й інша логіка.
Переклад Миколи Осипова сам по собі не поганий, викликав похвалу сучасників. Однак якими важкими, кострубатыми здаються перші його рядки в порівнянні з Котляревським. Осипов: «Еней був завзятий чолов'яга / І самий хватский молодець; / Герої все перед ним скотина / Душив їх так, як вовк овець». Котляревський: «Еней був парубок моторний / I хлопець хоч куди козак, / Удавсь на всеє зло проворний, / Завзятіший од всіх бурлак».
Але ж це саме те, про що пізніше скаже Шевченко: «Нехай вони пишуть по-своєму, а ми по-своєму: у їх народ і слово, і у нас народ і слово; чиє краще – нехай судять люди».
КУЛЬТ ШЕВЧЕНКА – РИЗИКИ І ЩЕПЛЕННЯ
Культ – поклоніння, шанування кумира, ідола. І немає такої речі, навіть самої святої, якої не могли б сплюндрувати бюрократія, завзяття, популізм. Тоді на місце впали в ленинопад идолищ постануть нові ідоли національного генія. З таким же бездушним, для галочки, шануванням. (Коли уявляєш це, відразу згадується чудове слово «вышиватники»).
У перекладенні людей такого типу Шевченко і всі його творчість стає вилизаним, вибіленим вкриті товстим шаром цукрової глазурі. В присутності таких людей фраза, що в живописі Шевченка не так геніальний, як у поезії, виглядає неприпустимим хамством.
Саме тому колись давно книжка «Вурдалак Тарас Шевченко» (2000) Олеся Бузини у частини українських інтелектуалів, цілком патріотичних, і творчість Тараса Григоровича люблять, відторгнення не викликала. Вони бачили в ній здорову по суті літературну провокацію, можливість відколупнути від погруддя Тараса Григоровича якусь кількість цукрових карамелі.
Чому ж «щось пішло не так»? По-перше, сам Бузина виявився людиною не цілком адекватним. Щедро виданий йому аванс за вміння писати поперек разлинеенного листа він порахував визнанням власної величі і неповторності, а знайдену тему, підхід (один з безлічі можливих) – своєю «золотою жилою», яка йому надійно гарантує і прибуток, і славу.
І це рух морально нестійкою душі було притягнуто міцним магнітом. Друга причина в тому, що імперський центр, якраз в ті роки задумався про те, що пора вже приструнити занадто розбовталися колишню колонію, чекав і був готовий популяризувати саме такого автора, який не посоромиться стати патентованим українофобом...
Насправді ж, як показало час, уникнути закарамеливания образу Тараса Григоровича Шевченка не так вже важко. Потрібні три складові: міра, смак, іронія (в загальнонаціональному сенсі – самоіронія). І з початком Майдану виявилося, що, з одного боку, Шевченко – живий. Ось абсолютно живий, сучасний, чия поезія гаряча і актуальна, як би тільки що написана. А з іншого боку, в народі, в його художників виявилося достатньо (само)іронії, міри і смаку, щоб зобразити цього живого Шевченка, не впадаючи в вульгарність, штампи. (В 70-ті роки минулого століття символом подібних акторськи-режисерських штампів повального осучаснення була фраза «Гамлет у джинсах»).
А ось найсвіжіший приклад того ж ряду – креатив-2017: «Спецпроект до дня народження Кобзаря #DigitalShevchenko». Просто, яскраво, швидко, сміливо. Погортайте.
З таким підходом до Тарасу Григоровичу ми не кинемося до його омертвелого культу.
ШЕВЧЕНКА СКЛАДНИЙ, ЯК ВСЕ ЖИВЕ
Але «живий Шевченко» серед іншого передбачає його читання, прочитання, перечитування. І розуміння. І відсутність страху перед складними темами, непростими питаннями.
Саме так – повнокровно, всебічно, чесно – досліджують Шевченка і пишуть про нього Юрій Барабаш, Григорій Грабович, Іван Дзюба, безліч інших шевченкознавців. І треба не боятися давати по руках охранителям-вышиватникам, намагаються обмежувати свободу дослідників, які ставлять тут червоні прапорці, за які не можна заходити.
Старий закон історії і політики – якщо в складних питаннях твоїй історії та культури не будеш копатись, розбиратися ти, це будуть робити твої вороги. І голосно, для всіх оголошувати підсумки своїх студій. Нібито ксенофобія, нібито кровожерливість, нібито антихристианство у творчості національного генія. Не Бузиною першим ці теми піднімалися (у всіх своїх українофобських текстах він лише повторював зади дореволюційних викриттів «українського сепаратизму») і їм не закінчилися. Якщо не ми, не наші дослідники будуть піднімати старозавітні брили шевченківських смислів, то за держзамовленням Мінкульта і Міносвіти сусідньої країни звичні до цієї справи їхні фахівці скоренько заллють усе лайном, причому в строго замовленому кількості та консистенції.
З іншого боку, безглуздо думати, що в науці, особливо літературної та історичної, «все вже придумано, все вже написано». Найпростіший (і одночасно складний) приклад – тема «Шевченко і Уніатська церква». В монастирях, храмах Української Греко-Католицької церкви портрети Шевченка (часто вишиті), «Кобзарі» - звичайний, природний атрибут. Згадаймо при цьому поезію Тараса Григоровича. «Як та галич поле криє, / Ляхи, уніати / Налітають, — нема кому / Порадоньки дати» («Тарасова ніч», 1838). «Ще як були ми козаками, / А унії не чуть було, / Отам-то весело жилось!» («Полякам», 1847-1850).
Зверніть увагу на час написання цих віршів. А тепер давайте згадаємо, що після поразки польського повстання 1830-1831 рр. ставлення до уніатів в Росії було преотвратительное, гірше, ніж до католиків. Знаменитий Почаївський монастир (лаврою стане пізніше) забрали за потурання заколоту тоді ж – у 1831-м. І далі - католицька церква в православній Російській імперії залишилася і була навіть модною в середовищі імперської аристократії. А ось уніатську церкву в 1839 році просто ліквідували, відібравши у неї все (!) храми та монастирі.
І яким би генієм Шевченка не був, як би тонко і гостро не відчував він історію свого народу, якась частина імперської антиуниатской пропаганди проливалася і в його вуха і душу. Навіть незважаючи на те, що батьки його матері Катерини Якимівни Бойко були переселенцями з Прикарпаття, а значить, швидше за все, уніатами. Але ця тема, «Шевченко і Уніатська церква», незважаючи на свою важливість, оскільки, за великим рахунком, і не досліджена.