Театр та кіно


Як перекласти феномен Кобзаря мовою театру

647.jpg

У всякого, як відомо, «своя доля і свій шлях широкий. Той мурує, той руйнує, той неситим оком за край світа зазирає…» Кожен живе собі, як знає. У кожного свій Шевченко і своя поезія, якщо вона взагалі є в душі. Той читає, той вивчає, той закинув «Кобзар» за край світу, щоб і не потрапляв на очі. А хтось Шевченка на сцену веде.

Чого ми взагалі хочемо від Шевченка? Чого шукаємо мiж рядками його поезій? А чи шукаємо? Давайте чесно, поклавши руку на серце, — чи давно ви брали до рук «Кобзаря»? Ото ж бо. Будемо відверті: Україна не тільки любить і обожнює свого пророка. Нам Шевченка нав’язували і нав’язують, примушують любити його, зробили з нього ікону, облизують його образ, навалили йому на рамена «бронзи многопуддя», оцінюють наші знання про його життя дванадцятибальним жупелом, вимагають завчення напам’ять… Реакція буває відповідною — відторгнення. 

На цей підсвідомий спротив людини, перенасиченої заяложеним ім’ям генія, наражається кожен театральний митець, який береться перекласти феномен Кобзаря мовою театру. Це вимагає від нього особливої відповідальності та новітніх підходів до образу Шевченка. 

До того ж, твір будь-якого мистецтва сприймається суб’єктивно, і виникає цілком об’єктивна ситуація розбіжності уподобань, позицій, світоглядів, моральних та естетичних систем. Тоді ми й кажемо — «мій письменник», «мій художник», «моя музика». Це коли моя душа бринить у відповідь на артефакт. Коли дивуюся, але погоджуюсь у захваті. Або «не мій», «не моє» — в душі порожньо, тихо, ніяких вібрацій, чи навіть незручно, ніяково, а часом виникає роздратування аж до обурення. Що поробиш — «не моє». 

У аналітика мистецтва — критика — суб’єктивізм сприйняття мусить бути мінімальним. Але він жива звичайна людина. У нього теж є свої уподобання, оте саме «моє — не моє». Хіба що він не просто пхикає і приндиться на «не моє» чи пищить від захоплення «моїм». Він обґрунтовує і пояснює свою позицію в будь- якому випадку. 

Спробую і я. 

НЕ МІЙ ШЕВЧЕНКО 



Франківський. Тобто на сцені Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, який переживає нині складний період переходу в нову якість після втрати свого керманича — Сергія Данченка. Ще й на зламі тисячоліть, коли весь світовий театр шукає нових засобів виразності. 

Франківці під керівництвом Богдана Ступки експериментують, ризикують, припадають до прадавніх театральних форм («Трагедокомедія о воскресенії мертвих» та «Буквар миру»), здобувають перемоги і нормально помиляються. Треба ж врешті визнати право художника на мистецьку помилку. Бажано тільки, щоб і він визнав її такою і зробив власні висновки. 

У пошуках сучасної драматургії франківці ведуть по понеділках читання новітніх п’єс. У результаті випустили виставу «Божественна самотність» про Шевченка. П’єса Олександра Денисенка (авторська назва «Оксана») величезна за обсягом і кількістю дійових осіб. Вона більше схожа на кіносценарій. У ній неймовірно багато коротких епізодів і місць дії, велику роль відіграють деталі, які показати глядачам може лише кінокамера крупним планом, — написи на дверях, малюнки на стінах тощо. Та в ній був один несподівано новітній поворот — Ликеру Полусмакову, з якою збирався одружитися Шевченко на схилі віку, підсовувала поету поліцейська машина Російської імперії, аби розчавити митця в сімейній катастрофі. Такий собі любовний детектив про батька Тараса. 

Не моє. Я в принципі проти того, щоб публічно барбатись у інтимному світі будь- кого. Нехай вузькі спеціалісти-філологи вивчають донжуанські списки, сексуальні орієнтації, родинні стосунки і стан здоров’я геніїв у пошуках пояснень таємниць творчих процесів. Наразі мені, читачу, важливий сам твір, а не приватне життя його автора. Мені заважає знання того сміття, з якого ростуть квіти (Ахматова), бо не хочу розчаруватися в самих квітах. Вважаю, що переповідання мовою мистецтва біографічних колізій видатних людей може бути виправдано лише розкриттям могутньої неординарності їхньої особистості. Що ж вийшло у франківців? 

Маючи необхідність переробити кіносценарного типу драматургію для драматичної сцени, режисер Олександр Білозуб остаточно її вихолостив. Шевченко не існує у виставі як митець, хіба що ходить з величезною папкою і розкидає аркуші ватману. Його мистецьку значимість мусимо приймати на віру з пам’яті шкільних набридлих підручників. 

Артист Петро Панчук у ролі Тараса Григоровича хоч і демонструє темперамент, рухливість і силу голосу, на жаль, не володіє тією природною сценічною енергетичністю та привабливістю, які часом можуть замінити артисту майстерність. Буває, просто вийшов актор на сцену, ще й слова не сказав, а глядацька увага вже прикута до нього — особистість випромінюється («лучеиспускание» за К.Станіславським). Відома багатьом друзям і знайомим неординарність особистості П.Панчука, на жаль, не перехльостує через рампу, і він заміняє її «щирістю інтонацій», що так сподобалась комусь iз рецензентів. 

Панове, але ж «щирість інтонацій» — базове поняття реалістичного, психологічного ( і поетичного особливо) сучасного театру слов’янського типу! Інші виконавці вистави теж володіють нею не гірше: Євген Шах у фіналі своєї ролі (Макаров), актриси Оксана Батько, Наталя Корпан і навіть Анатолій Гнатюк, який, щоправда, лишився дуже схожим на своїх Шельменка з Голохвостим у ролі запроданця Честахівського. Артисти інтонаційно всі щирі, за винятком Любові Богдан (Забіла), яка не розмовляє, а фальшиво кричить, не сміється, а ірже, не ходить, а скаче. Актрисі явно бракує почуття міри. Можливо, образ молодої кобили входив у задум постановника, але він недоречний у цьому матеріалі та дисонує з романтично-психологічним Шевченком, що стоїть поруч. 

Щирі інтонації Петра Панчука навмисне не пафосні, приземлені, трохи забовтані, як буває в побутовому спілкуванні. Актор тим самим намагається уникнути штампованого монументалізму та надмірності емоцій. Спасибі йому за це. Але він потрапляє у власну пастку — його Шевченко виходить тьмяним, внутрішньо не гарячим, а лише теплим. 

І чомусь ходить розхристаним нечупарою в кожусі, широкі штани йому повсякчас спадають, тіло хитається, руки теліпаються, він часто валяється на долівці — спить? Циліндр і сюртук на ньому незграбні. Це, мабуть, мусить підкреслити в ньому селюка, землю репану? В ньому, академіку зі знанням іноземних мов і коханням княжни Рєпніної замолоду? 

Зате багатозначним претензійним пафосом насичена сама вистава. Багато часу забирають безкінечні пробіги, проходи, знов пробіги (з бар’єрами) артистів по сцені. Бігають всі основні персонажі, особливо Шевченко і Полусмакова (Наталя Корпан). Чим насичений цей марафон, вгадати важко. Скажімо, у Н.Корпан лише одна така сцена займає кілька хвилин (!). Видно, що актриса щось таке накопичила в собі й оце виплескує. Але що? 

Претензій до актриси немає. Вона виконує завдання режисера, але чи були вони ясними, чи піддавались виконанню? Отут і притика. Постановник вистави Олександр Білозуб, власне, і не режисер зовсім, а художник. Та нині час дилетантів, що ми спостерігаємо у Верховній Раді, в бізнесі, на телебаченні, в літературі — скрізь. О.Білозуб засвітився театральній громадськості скромною виставою «Батько» А.Стріндберга (разом з режисером і виконавцем П.Панчуком) на малій сцені франківців. Та велику сцену він не подолав. Бо режисура — до відома охочих — це таки окремий і складний фах зі своїми законами, закономірностями, умовами і специфічним характером мислення. Не володіючи всім цим, людина в творчості, як правило, претензійна і безпорадна, як-от О.Білозуб у «Божественній самотності». 

Тому на сцені виникають величезні провали в драматичній дії. У безкінечних пробігах вона просто зупиняється. В коротких епізодах не встигає розвернутися. Рветься темпоритм. За відсутностi ясних, придатних до виконання режисерських завдань актори не діють, а виголошують текст, або на щось багатозначно натякають. Хто є хто на сцені, зрозуміти важко, інколи просто неможливо. Навіть якщо хтось і називає себе, скажімо, Костомаров, то хто він Шевченку і навіщо поряд — загадка. Зате є довгий ритуал обмивання Шевченком ніг коханої повії (Оксана Батько). Схоже, що він навіть збирався пити тую воду з ніжок, згідно з відомим прислів’ям, але просто втопив у тазик iз помиями вишиваний рушник, щоб потім мокрим жмутом відхльостати себе по голому тілу в глибині сцени. Для вгамування еротичного збудження, чи що? 

Претензійно скачуть на фанерному коні фанерний козак «блудний син», шевченкова Катерина, гола дівка і сама смерть (худ. Андрій Александрович-Дочевський). Ці натяки не дуже співвідносяться зі змістом наступних епізодів. 

Естетичні закони жанру теж наплутані. Шевченко існує у вимірі психологічно- романтичному, цивільні жандарми і шпигуни — сатиричні маріонетки, сцена в ресторації — комедія-буфф. І ще безліч глибокодумних, але темних за змістом натяків, символів та кінців, які ніяк не зв’язуються з іншими кінцями. Якісь три чорних жінки в коротких кринолінах. Чомусь розставляють сторчма згорнуті трубою шматки паперу, щоб О.Батько крізь них бігала. Жандарми одягнені в сюртуки та кардигани задом наперед. Під кінець П.Панчук раптом перестав грати Шевченка і просто прочитав з книжки як той порвав з Полусмаковою (не змогли зіграти цю сцену режисер і актори?) 

Людоньки! Про що ж вистава? Останні життєві кроки Шевченка в пошуках жінки як засобу проти самотності — лише матеріал (на заднику змальовані всі жіночі портрети і постаті роботи Шевченка, ще й з інвентарними номерами!). Саме так зрозуміли виставу школярі. А їх же поведуть на цю виставу цілими школами! То в чому ж головна її проблема? Чому самотність Шевченка божественна? Та й чи божественна вона? Завершення земного шляху — який підсумок? Хто навколо? І хто він сам, той Шевченко? Що нового і близького в ньому мені відкривали? Відповіді я не дістала. 

Брешу. Дістала. У фіналі Шевченко цілком серйозно пояснив мені, що різні поганці розтоптали його самого та його святу душу, перетворили на грішника і навчили писати погані вірші. Потім він став під зливу зерна з простягнутою рукою, сіромаха, і довго лускав його, як насіння, поки безкінечно оберталося те жорно, яке крутилося всю виставу. Отакої! А я, дурна, думала, що дух Кобзаря незламний, живий і святий досі. 

Не мій це Шевченко… Чийсь. 

МІЙ ШЕВЧЕНКО 



Заньківчанський. Львівський. Національний академічний український драматичний театр ім. М.Заньковецької, гастролюючи у США, натрапив там на п’єсу американського українця про Шевченка періоду Кирило-Мефодіївського братства. Вона щиросердно і наївно знайомила заокеанського глядача з романтичними та політичними гранями особистості видатного письменника такої географічної новітності, як Україна. Ясно, що самим українцям п’єса відкривала мало що нового. Але з твором американського автора Рея Романа Лапіки годилося повестися чемно — гідно поставити. 

І тоді керівник театру Федір Стригун, земляк Шевченка, лишивши фабульний кістяк п’єси (приблизно її третину), відшукав сюжет вистави в поезіях самого Кобзаря. Він переклав віршовані тексти мовою театру. Тобто визначив провідну ідею і висловив її сценічними образами, діалогами, драматичною дією. 

Серед багатьох шевченкових тем обрано за стрижень вистави актуальну проблему державної незалежності України, її складної долі та служіння людини національній ідеї. Це принципова позиція театру ім. М.Заньковецької від його народження з рук корифеїв української сцени по сьогоднішній день. Крім того, у львів’ян вже був досвід кількох шевченкових вечорів, що тримались в репертуарі, та двох сценічних варіацій «Гайдамаків». 

Виявилось, що кобзареві, давно не перечитувані слова не просто прекрасні, а б’ють у самісіньке твоє серце, влучають у зболену душу своєю сучасністю, гостротою і мужністю. Хоча б це: 

А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує; 
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує, 
Так із його, сердешного, 
Кров, як воду точить!..
А братія мовчить собі, 
Витріщивши очі! 
Як ягнята: «Нехай, каже,
Може, так і треба». 
Так і треба! 
бо немає Господа на небі! 

Подібні тексти звучать понад двi години. Це сам Шевченко. А що ж артисти? 

Головне чудо вистави — її стиль. Вірші не «читаються», не виголошуються, не подаються — вони живуть як звичайна розмовна мова, як дихання, як діалоги, як міркування з самим собою, як марення підсвідомості, як відлуння, як шерхіт ефіру. Тексти дійові, конфліктні, майже публіцистичні, а часом «підтекстові», сповнені додаткового, неоднозначного змісту і в самих собі, і в партнерстві персонажів. Скажімо, відоме «Мені тринадцятий минало», яке Шевченко читає на прохання великосвітського товариства, своєю першою, олеографічно- пейзанською третиною викликає у фрачних слухачів замилування і захват. Наразі зі слів «Та недовго сонце гріло…» до поета обертаються обурені спини. Кінець вірша, де про дівчину, що «утирала мої сльози», рядок за рядком, слово за словом розкладено на діалог Тараса і Варвари Рєпніної, це їхнє освідчення в коханні й прощання навік. 

Ніде правди діти — ще не всі актори оволоділи таким стилем подачі вірша, без розхитування ритму, без підкреслення рими. Дається взнаки автоматизм традиційного «заплакування» (жінки) або гучного пафосу (чоловіки) кобзаревих текстів. Треба себе перед Шевченком почистити, повернутись до правди почуттів, довіритись, врешті, режисеру Стригуну. Не всім це, наразі, під силу. Та є надія, що успіх прем’єри укріпить акторський ансамбль у цій унікальній і новітній стильовій системі. 

Сам Шевченко у виконанні заслуженого артиста України Степана Глови на диво неспішний і напрочуд довірливо відкритий нам, глядачам. На початку вистави він довго в повній тиші йде з глибини простору, з-за смугастого шлагбаума (простий і сильний образ неволі) на авансцену з етюдником і складаним стільчиком, елегантний художник в береті з козирком (див. автопортрет) і, вмощуючись перед нами, починає стиха мурмотіти про свій сон (так визначено і витримано жанр вистави). Оповідає цей сон нам як близьким товаришам. І ми чуємо, як спроквола виникає в тій оповіді рима, поступово складається ритм і народжується вірш, наче виринає з глибин підсвідомості поета. Так вистава від початку занурює нас в акт творчості, в мистецький процес, яким і буде організовано весь плин сценічної дії. Артист пізніше і закричить, і застогне, і затремтить йому голос, але це буде крик серця, стогін душі, тремтіння натягнутих нервів — йому віриш щомиті. 

І далі шевченків сон-вистава напливатиме образними картинами. Арешт юних ідеалістів, членів Кирило-Мефодіївського братства, мрійників про єдність слов’янського світу, — і ось пішли хлопці в білих сорочках по колу, склавши руки за спиною, і Тарас приєднується до їхнього гурту. 

Нависає над арештантами величезний «мідний вершник» Петро (худ. Валерій Бортяков), як у Пушкіна, як і у Шевченка, до речі. У фіналі цей бовван спробує розтоптати копитами Поета, та не вийде — розпадеться на друзки, як і його імперія. 

Та найсильніший образ вистави — жіночий хор з постатей шевченкових героїнь. Тут Причинна, Катерина, Лілея, Тополя, Сирітка, Доля і просто дві Душі. В домотканих хламидах, з елементами українських головних уборів (хустки, очіпки, вінки, в тому числі й терново-лілейні) вони приходять до Поета, виникають у нього за плечима, підхоплюють-колишуть у хвилину слабкості й відчаю, спонукають до нових кроків, укріплюють волю і силу опору. Вони шепочуть, виголошують, наспівують, повторюють ключові репліки своїх персонажів, смислово вплетені в проблему долі України. Згодом до них окремою сценою приєднуються чоловіки — Гонта, Чернець, Степан, Землячок, Запорожець (радісно бачити серед них корифеїв театру н.арт. Олександра Гринька та Богдана Міруса). Цей могутній хор персоніфікує творчість Поета і функціонально дуже схожий на хор давньогрецьких трагедій. Він нагадує також знамениті Десять слів поета з вистави Леся Курбаса «Гайдамаки». Хор і Шевченко у виставі — єдине ціле, як нерозривні Митець і його Творчість, що і є його Доля. 

А злет творчості Поетові дає Мука і Кохання. Муки Шевченко-Глова терпить на авансцені, на гратах, якими перекрито оркестрову яму, підсвічений знизу нещадним світлом поліцейського допиту, азіатського сонця, власної совісті й сповідальності. У коханні він злітає на уквітчаній гойдалці разом з Варварою Рєпніною до неба, де зорі, де сяє «зоря вечірняя».У фіналі на цій гойдалці злетять на крилах кохання інші юнак і дівчина, яким Шевченко заповідав і цю гойдалку, і кохання, і садок вишневий, і пристрасну небайдужість до долі України. Аж до самопожертви. 

Мій Шевченко. Наш. 

№55 27.03.2003 «День» 

До перелiку