Театр та кіно

Шевченко в кіно

Минули часи, коли ставлення до Шевченка було врівноваженим. Раніше Шевченка застосовували для класової ідеології, з її прагненням вражої злої крові, якою треба окропити волю. А на протилежному полюсі були ті, хто поділяв звернення Шевченка до Богдана Хмельницького: «занапастив вбогу сироту Украйну». 

Минули часи, коли ставлення до Шевченка було врівноваженим. Раніше Шевченка застосовували для класової ідеології, з її прагненням вражої злої крові, якою треба окропити волю. А на протилежному полюсі були ті, хто поділяв звернення Шевченка до Богдана Хмельницького: «занапастив вбогу сироту Украйну». 

Нині напруга виникла в іншому силовому полі: один полюс — це ті, кому в голові паморочиться від українофобії, і вони нею хизуються, прагнучи спаплюжити і розтоптати все, що в українській культурі має цінність. З ними, хоч як це парадоксально, змикаються ті українські інтелектуали, які пишуть українською, але роблять радикальну переоцінку інтелектуально-культурних надбань України: прагнуть все, що не належить до «модернізму», знецінити й віддати в забуття і тому, незалежно від власної волі, працюють на згадану українофобію. Можливо, самоприниженням вони сподіваються привернути до себе увагу. На протилежному полюсі — ті, хто сприймає як єдине ціле українську культурну спадщину, в якій Шевченкові належить провідне місце. Надто чистими і сильними були почуття Шевченка до України і вболівання за її долю, надто дійовим виклик її мучителям, тому і сьогодні він залишається рятівником нації. Характерно, що сьогодні, в час тектонічних зсувів в економічно-політичному, культурно-світоглядному житті українського суспільства, інтерпретатори звертаються до Шевченка як праведника, як етичного взірця. До цього апелюють обидві сили. Перша оцінює Шевченка з позицій, обмежених суто побутовою свідомістю: він не був великим, не був раціональним, пив горілку і не міг влаштувати свого життя — ні кар’єри художника, ні життя особистого. І сам вибрав такий шлях. Цю силу ще більше задовольняло б, якби українці взагалі забули святі для них імена. Парадокс, але обрана тактика знецінення не дала бажаних результатів, скоріше навпаки — змусила мислячу Україну до інтелектуального захисту власних цінностей і власної гідності. Не можна сказати, що ця проблема сколихнула націю, що відбулась якась масштабна дискусія, але за останній рік ми маємо низку цікавих художніх і наукових творів: п’єсу Олександра Денисенка «Оксана», драматичну тетралогію львівського поета Богдана Стельмаха «Тарас», чотирисерійну телепередачу Юрія Макарова «Мій Шевченко» (студія «1+1»), дослідження «Коли забуду тебе, Єрусалиме» Юрія Барабаша, присвячену Миколі Гоголю і Тарасові Шевченку, ще раніше — «Шевченків міф України» Оксани Забужко. Тут різні авторські спонуки й різні присутності, зокрема, в телепередачі Макарова і в монографії Забужко авторське начало помітно гіпертрофоване. Інші ж автори, осмислюючи життя і твори генія, максимально зосереджуються на інтелектуальному набутку й душевних переживаннях Шевченка, беручи ці переживання за етичну точку відліку, наповнюючи оповідь інформацією та компетентним аналізом, роблячи її життєво вірогідною, а Богдан Стельмах, зокрема, ще й зумів свої поетичні рядки органічно й зворушливо поєднати з рядками Шевченка.

Хоча, окрім телепередачі, ці твори не мають відношення до кіно, я назвала їх, бо не можна один вид мистецтва розглядати відірвано від культурного контексту, без розуміння атмосфери в суспільстві. Окреслена конфронтація сьогодні, як це і повинно бути в демократичному суспільстві, здійснюється в інтелектуально-мистецькій площині, й по-своєму вона плідна. Прикро тільки, що поведінка цих сил неадекватна. Якщо другий полюс, який зайняв оборону, веде полеміку коректно і виважено, то перший є агресивним і в намірах, і в засобах і стає ніби віддзеркаленням ситуації політичної. Сила, якої в суспільстві меншість, недозволеними, антизаконними засобами і прийомами нав’язує свою волю смиренній більшості, як це має місце у найвищому органі влади — Верховній Раді. Втім, не будемо чіпати політику.

Власне, в усі часи світоглядно-мистецьке протистояння довкола Шевченка було гострим. Варто задуматись, чому кожен час актуалізує Шевченка як митця і як особу? Здавалося, досліджено кожен день, кожен твір — але горизонти пізнання продовжують розширюватися, і сьогодні більш ніж очевидно, що потрібні нові інтерпретаторські підходи до його творчості, глибший науковий аналіз. У цьому сенсі дуже плідним є згадане дослідження Юрія Барабаша. 

Кожен, хто звертається до Шевченка, знаходить свої відповіді, бо він говорив про особисте, яке ставало універсальним, суб’єктивність його була настільки чесною і відвертою, що сприймається як найвища міра об’єктивності. Вимір його — це безмірність. Саме тому так важливо, що ми знову і знову шукаємо відповідей на засадничі питання саме в нього.

Кіно, яке вимагає масштабних витрат, зверталось до Шевченка в часи найбільшого свого піднесення. Це закономірно, тому що тільки повноцінний кінематограф, який має вагомий арсенал засобів і розвинуту мову, зможе якщо не відкрити генія, то бодай наблизитись до нього. 

«Тарас Шевченко» — це назва двосерійного (першого двосерійного в українському кіно) фільму Одеської кінофабрики, створеного протягом 1925 — 1926 років режисером Петром Чардиніним і художником Василем Кричевським. Він умістив усе життя Шевченка — їздили фільмувати до Петербурга, до Керелівки та Моренець. Художнім принципом була автентичність, бо, на думку визначного архітектора і знавця української культури Василя Кричевського, це те, що ніколи не втратить у ціні. Зіграв Шевченка один із найкращих акторів «Березоля» Амвросій Бучма. Цей фільм був успішним: журнал «Кіно» повідомляв, що «Тарас Шевченко» став найбільш касовим в Україні, більше того, його подивилися українці за кордоном, а таких тоді нараховували 8 мільйонів. Ще тривало українське відродження, і фільм вносив відчутний струмінь в процес національного самоусвідомлення українців, особливо якщо взяти до уваги масовість кіно. Мине якихось три-чотири роки — і всі теми та імена, які стосуватимуться України, будуть викреслені з планів студій.

До постаті Шевченка українське кіно повернеться тільки через 25 років, коли один з найавторитетніших кінематографістів того часу Ігор Савченко поставить фільм під такою ж назвою «Тарас Шевченко». Ні, той час не можна назвати піднесенням української культури і кіно зокрема. Навпаки, це були часи задушливої регламентації та догматизму. Але поява цього фільму пояснюється тим, що тоді випускали так звані біографічні фільми. Сталін, який контролював кіно, особисто затверджував списки тих, про кого мали знімати.

Савченку поталанило — йому вже не нав’язували сценариста-ортодокса, він самостійно працював над сценарієм, шукав маловідомі матеріали, інтерпретуючи Шевченка, як сильну і незламну особистість. Режисер прагнув показати Шевченка борцем, який хоч і мав вразливу душу, але зумів вижити в жорстоких умовах війська, його не зламала нестерпна муштра. Бути Шевченком на екрані він довірив молодому Сергієві Бондарчуку. Бондарчук і українське кіно — це окрема, ще не досліджена, але цікава тема. 

Щодо акторів Шевченкові таланило — Амвросій Бучма, Сергій Бондарчук, Іван Миколайчук — це яскраві світила на акторському небосхилі.

150-річчя Шевченка відзначалося масштабно, сприяла цьому хрущовська «відлига», і нехай багато в чому вшановування переходило у примітивне славослів’я, але назагал це відновлювало пам’ять нації, мобілізувало інтелектуальні сили на повернення українцям Шевченка. Фільм «Сон» і став одним із плодів такої інтелектуально-мистецької мобілізації.

Володимир Денисенко, який був учнем Довженка, бо саме в нього у фільмі «Поема про море» стажувався після закінчення Київського театрального інституту, написав сценарій разом із Дмитром Павличком, і цей сценарій — один з найцікавіших в усій українській кінодраматургії. Автори простежили шлях — від упослідженого хлопчини-кріпака до студента Академії мистецтв, учня Брюлова і визнаного, популярного поета. Простежили не тільки події, а й життя внутрішнє, його еволюцію, інтенсивність цього життя. А ще вони хотіли зрозуміти, чому молодий Шевченко не боявся арешту, слідства, в’язниці, немов передчуваючи близьку долю українських дисидентів. 

На українського генія треба було подивитися іншими, ніж раніше, очима, звернути увагу на те, як він писав про Україну, котру бачив жертвою Російської імперії. Звісно, це не могло прозвучати на повну силу, але все-таки фільм «Сон» є показовим у цьому сенсі. Досить згадати діалог молодого Тараса з дядьком Іваном, якого зіграв Дмитро Мілютенко. «Дядько Іван в холодному залі Академії позує Шевченкові. Раптом, побачивши кістяк людини, запитує: 

— Нащо оцю погань поставили?

— На ньому вчаться малювати.

— І малювати вчаться на кістках. І міста будують на кістках, — каже з осудом дядько Іван. — Все на кістках та на кістках...»

Тим, хто знав, як будувалася столиця Російської імперії, скільки українських життів поглинуло це місто, було зрозуміло, про що йдеться.

У фільмі «Сон» показано першу половину життя Шевченка — кріпацтво, викуп з неволі, навчання в Академії мистецтв у Петербурзі, поїздка в Україну і арешт. Поряд з основною драматургічною дією розгортається асоціативний ряд фантазій. Це авторам підказав сам Шевченко. У щоденниковому записі від 1 липня 1857 року Шевченко згадує, як двадцять років тому він якимось дивом «з брудного горища... на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв», до майстерні «найбільшого художника у світі». Він повною мірою усвідомлював, що живопис — його майбутня професія і що йому випав унікальний жереб, фантастична можливість осягнути глибокі таємниці цієї професії під керівництвом «такого учителя, яким був безсмертний Брюллов». Так він це розумів, але при цьому — «що ж я робив? чим займався у цьому святилищі?» Щире признання самому собі: «Дивно подумати, я займався тоді складанням малоросійських віршів, які згодом упали таким страшним тягарем на мою убогу душу. Перед його дивовижними творами я задумувався і плекав у своєму серці свого сліпого Кобзаря і своїх кровожерних Гайдамаків. В затишку його вишукано-розкішної майстерні, немов у палючому дикому степу наддніпрянському, переді мною мелькали мученицькі тіні наших бідних гетьманів. Переді мною красувалась моя прекрасна, моя бідна Україна у всій непорочній меланхолійній красі своїй. І я задумувався, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чаруючої принади».

Автори фільму передавали і внутрішнє життя свого героя — його думки, картини поетичної уяви, снів, змішавши реальні події з подіями внутрішнього стану. Щоправда, не завжди це вдавалося, тому що, як зауважив Іван Дзюба, при величезній кількості фактів «малою була місткість зображальних засобів», внаслідок чого сни, мрії, фантазії героя видаються прозаїчними. І в той же час фільм мав велике значення як факт національного самоусвідомлення українського кіно. 

Автори ставили перед собою кілька завдань: насамперед — олюднити Шевченка, зняти з нього бронзовий глянець, показати його як людину з живими почуттями, виявити джерела його таланту, виразити сучасне бачення і розуміння його. Точно викладаючи факти біографії, вони групували їх довкола проблем «поет і народ», «поет і влада». Шевченко, яким він показаний у фільмі «Сон», вписується в проблематику, що її прагнула розв’язати тогочасна інтелігенція, зрештою, він виражає суспільний настрій, який панував на початку 60-х, коли інтелігенція переживала період очищення від скверни сталінізму й усвідомлення власної національної ідентичності. Тому так важливо було показати любов Шевченка до України, зневагу до покручів, які свою батьківщину зрадили, — таких йому доводилось бачити в Петербурзі. Це було силою Шевченка і сенсом його життя, як і його жертовність, отой невидимий, але суттєвий духовний зв’язок зі своїм народом. Йшлося про річ діалектично складну, але без неї неможливо уявити його поезію, бо саме він з граничною гостротою відчув і передав гнів нації, яка втратила, і то після стількох змагань, стількох жертв, найдорожче — волю, відчула себе ошуканою, відкинутою самодержавством на узбіччя імперії. В уявній розмові з царем на запитання самодержця, чи задоволений він довгоочікуваною волею, Тарас відповідає: «Я не можу бути вільним, коли в неволі весь мій народ».

Сценарій було написано, фільм запущено у виробництво. Вибрати актора на роль молодого Шевченка було нелегко. Тодішній студент ВДІКу, який проходив практику на фільмі «Сон» як асистент режисера, Леонід Осика згадує: «Картина мала бути широкоформатною, такої плівки довго не надходило, і ми просто мучилися з акторськими пробами. Тим більше, що було їх багато — адже мова йшла про роль Тараса Шевченка. Доводилось більше покладатися на фотоапарат... От і Івана Миколайчука загримували, зробили фото, та й вже...

На роль Шевченка було затверджено актора Миколу Губенка. Почалися зйомки. Та вже на другий чи на третій день Денисенко з Губенком полаялися, посварилися, і розсерджений актор залишив групу. Довелося нам знову витягати наші фото. Отоді-то постав перед нами Миколайчук, якого і затвердили на роль. Мабуть, судилося йому зіграти її».1 

Сміливе і сучасне трактування образу Тараса Шевченка робило фільм досягненням. Молодий Тарас, зіграний молодим Миколайчуком, став уособленням непокори, бунту проти державної системи, яка пригнічувала особистість, позбавляла права на самовираження і особливо крамольною вважала оту поетову свідомість, яка говорила від імені свого мовчазного і, здавалося, назавжди упокореного народу.

В очах царських сатрапів поезія Шевченка не мала ніякої цінності, але сатрапи добре розуміли, як цінуються ці поетичні рядки в іншому колі. А тому бачили один вихід — змусити поета замовкнути, аби не баламутив невинну свідомість простого люду. Шевченко показаний людиною, яка не має ілюзій щодо рабської свідомості свого народу. Але відсутність ілюзій не означала, що поет-бунтар мирився з цим станом, навпаки, він прагнув возвеличити «отих рабів німих», які потребували не осуду, а захисту.

Оцінюючи гру Івана Миколайчука, письменник Олександр Сизоненко писав: «Благородна стриманість, щирість притаманні грі І.Миколайчука. Він живе на екрані, а не грає. І тоді, коли, слухаючи пісню про лелек, переноситься мріями в Україну, і тоді, коли йде з ножем на управителя Прехтеля, і тоді, коли знайомиться з Ядвігою Гусиковською. Скрізь ми бачимо прекрасні Тарасові очі, в яких так багато думки, страждання, натхнення. Роль Шевченка — справжня удача молодого актора».

На зустрічі з глядачами фільму «Сон» 4 березня 1965 року в кінотеатрі «Жовтень» Іван Миколайчук сказав: «Для мене грати роль Шевченка, яким я захоплювався ще в школі, була і честь велика, і відповідальність. Це я добре розумів від самого початку. Коли під час зйомок входив в його образ, мене ні на секунду не полишала думка, що я гратиму раба, який мріє про жадану, вистраждану волю. І не лише для себе, а для всього нашого знедоленого й уярмленого народу». 

А через багато років, згадуючи цю роботу, говорив про Шевченка: «...У цього юнака душа була націлена на регістр болю. Це й дозволило йому ввібрати в себе всі біди й радощі життя народного. Немає більшої трагедії, ніж бути генієм, мені здається. Я, хвалити Бога, не геній. Але те, що я відчуваю в генії, каже мені — це найнещасніші люди на світі, тому що вони, як провидці, сприймають усе, вбирають все, і боляче їм усе. І все в ньому кричить — уся несправедливість, усе зло на світі. Як витримати це? Яку треба мати душу? Тому, мабуть, багато з них пострілялися на дуелях, передчасно пішли. Хтось кулю собі пустив. У того розірвалося серце. І тому ціна людини, рівень її — це, мабуть, рівень болю, який може вміститися в серці».2 

Хочу нагадати два дуже цікавих задуми, що їх не дозволили втілити в Україні за часів застою. Це задум фільму «Марія» за поемою Шевченка, який виношував Сергій Параджанов, про що свідчить Іван Дзюба, котрий товаришував з ним. Другий задум був досить конкретний і, слава Богу, зберігся у вигляді розширеної заявки, що дає змогу до нього вернутися. Маю на увазі задум Романа Балаяна 1969 року. В моєму інтерв’ю з ним (надруковане 1991 в журналі «Київ») він говорив, що задум виник, коли він читав Шевченків «Щоденник». Минув дев’ятий рік заслання. За нього клопочуться в Петербурзі впливові люди, нарешті новий монарх дає помилування, і про це друзі повідомляють поета. Він уже знає, що його звільнили, але офіційний дозвіл ішов ще цілих три місяці. Саме отой психічний стан невільника, якому довелося страждати зайвих три місяці, і схвилював молодого режисера. Заявка надрукована в тому ж числі «Києва». У ній виписано епізоди, які розкривають стосунки Шевченка з казахськими дітьми, показують його як милосердну й гуманну людину. Але заявку не затвердили, сказали: чому це вірменин має ставити фільм про Шевченка? Балаяна це образило, хоча таке сказали обмежені чиновники. Кілька років тому як експерт Міністерства культури я дізналась, що цей задум хоче реалізувати Олександр Денисенко, але після того, як поставить фільм за власним сценарієм, — і вже його власний сценарій запустили у виробництво й навіть зняли половину. А потім гроші вийшли, і все стало. 

Що дало десятиріччя незалежності України для осягнення Шевченка в кіно? 1990 року виник задум створити багатосерійний фільм для школярів, в якому, поєднавши ігрове і просвітницьке кіно, показати весь життєвий шлях Шевченка. Сценарій написала група письменників: Іван Дзюба, Іван Драч, Павло Мовчан, Борис Олійник. За втілення взявся режисер Станіслав Клименко. Але, на жаль, фільм «Тарас Шевченко. Заповіт» мистецькою подією не став — все у ньому правильно, але це та правильність, яка не викликає захоплення. Зняв режисер 9 серій і на основі трьох останніх на замовлення приватної студії 1999 року в техніці відео змонтував ігровий фільм «Поет і княжна», де розповідається про знамениті три літа і де показані стосунки Тараса Шевченка і Варвари Рєпніної. В головних ролях — Тарас Денисенко і Галина Стефанова.

Минулого року, як я вже згадувала, вийшло 4 серії телепередачі журналіста Юрія Макарова «Мій Шевченко», в якій крок за кроком простежується життя Шевченка — знімали всі місця, включно з Кос-Аралом. Цю передачу висували на здобуття Шевченківської премії.

Кіно українське ще не прочитало повністю Шевченка — ані як особистості, ані його творчості. Але таке прочитання на часі — будемо сподіватися на талановитого екранного інтерпретатора. 

1. Леонід Осика. Билиці про Івана. «Білий птах з чорною ознакою». К.: 1991.

2. Оксана Курган. Совість художника. Там само. 




Лариса Брюховецька
www.ukma.kiev.ua

До перелiку