Зацвіла в долині 
Червона калина, 
Ніби засміялась 
Дівчина-дитина. 
Любо, любо стало, 
Пташечка зраділа 
І защебетала. 
Почула дівчина 
І в білій свитині 
З біленької хати 
Вийшла погуляти 
У гай на долину. 
І вийшов до неї 
З зеленого гаю 
Козак молоденький; 
Цілує, вітає, 
І йдуть по долині, 
І йдучи співають. 
Як діточок двоє, 
Під тую калину 
Прийшли, посідали 
І поцілувались. 
Якого ж ми раю 
У бога благаєм? 
Ран у серце лізе, 
А ми в церкву лізем, 
Заплющивши очі,— 
Такого не хочем. 
Сказав би я правду, 
Та що з неї буде? 
Самому завадить, 
А попам та людям 
Однаково буде. 

[Перша половина 1849, 
Косарал]