Поезія

Во дні фельдфебеля-царя 
Капрал Гаврилович Безрукий 
Та унтер п'яний Долгорукий 
Украйну правили. Добра 
Таки чимало натворили, 
Чимало люду оголили 
Оці сатрапи-ундіра, 
А надто стрижений Гаврилич 
З своїм єфрейтором малим 
Та жвавим, на лихо лихим, 
До того люд домуштрували, 
Що сам фельдфебель дивувались 
І маршировкою, і всім, 
І «благосклонні пребивали 
Всегда к єфрейторам своїм». 
А ми дивились, та мовчали, 
Та мовчки чухали чуби. 
Німії, подлії раби, 
Підніжки царськії, лакеї 
Капрала п'яного! Не вам, 
Не вам, в мережаній лівреї 
Донощики і фарисеї, 
За правду пресвятую стать 
І за свободу. Розпинать, 
А не любить ви вчились брата! 
О роде суєтний, проклятий, 
Коли ти видохнеш? Коли 
Ми діждемося Вашінгтона 
З новим і праведним законом? 
А діждемось-таки колись! 
Не сотні вас, а міліони 
Полян, дулебів і древлян 
Гаврилич гнув во время оно; 
А вас, моїх святих киян, 
І ваших чепурних киянок 
Оддав своїм прафосам п'яним 
У наймички сатрап-капрал. 
Вам і байдуже. А меж вами 
Найшовсь-таки якийсь проява, 
Якийсь дурний оригінал, 
Що в морду затопив капрала , 
Та ще й у церкві, і пропало, 
Як на собаці. 
<Тоді, дурні, і вам було б >
На його вийти з рогачами, 
А ви злякалися...>* 
Так-то так! 
Найшовсь-таки один козак 
Із міліона свинопасів, 
Що царство все оголосив: 
Сатрапа в морду затопив. 
А ви, юродиві, тим часом, 
Поки нездужає капрал, 
Ви огласили юродивим 
Святого лицаря! а бивий 
Фельдфебель ваш, Сарданапал, 
Послав на каторгу святого; 
А до побитого старого 
Сатрапа «навсегда оставсь 
Преблагосклонним». 
Більш нічого 
Не викроїлось, і драму 
Глухими, темними задами 
На смітник винесли, а я... 
О зоре ясная моя! 
Ведеш мене з тюрми, з неволі 
Якраз на смітничок Миколи, 
І світиш, і гориш над ним 
Огнем невидимим, святим, 
Животворящим, а із гною 
Встають стовпом передо мною 
Його безбожнії діла... 
Безбожний царю! творче зла! 
Правди гонителю жестокий! 
Чого накоїв на землі! 
А ти, всевидящеє око! 
Чи ти дивилося звисока, 
Як сотнями в кайданах гнали 
В Сибір невольників святих, 
Як мордували, розпинали 
І вішали. А ти не знало? 
І ти дивилося на них 
І не осліпло. Око, око! 
Не дуже бачиш ти глибоко! 
Ти спиш в кіоті, а царі... 
Та цур їм, тим царям поганим! 
Нехай верзуться їм кайдани, 
А я полину на Сибір, 
Аж за Байкал; загляну в гори, 
В вертепи темнії і в нори 
Без дна глибокії, і вас, 
Споборники святої волі, 
Із тьми, із смрада і з неволі 
Царям і людям на показ 
На світ вас виведу надалі 
Рядами довгими в кайданах... 

[Грудень 1857, 
Нижній Новгород] 

______________________________________ 
* Ці рядки закреслені автором в рукописі.

До перелiку