Поезія


Веселе сонечко ховалось 
В веселих хмарах весняних. 
Гостей закованих своїх 
Сердешним чаєм напували 
І часових переміняли, 
Синємундирих часових. 
І до дверей, на ключ замкнутих, 
І до решотки на вікні 
Привик я трохи, і мені 
Не жаль було давно одбутих, 
Давно похованих, забутих, 
Моїх кровавих тяжких сльоз. 
А їх чимало розлилось 
На марне поле. Хоч би рута, 
А то нічого не зійшло! 
І я згадав своє село. 
Кого я там коли покинув? 
І батько й мати в домовині… 
І жалем серце запеклось, 
Що нікому мене згадати! 
Дивлюсь: твоя, мій брате, мати 
Чорніше чорної землі 
Іде, з хреста неначе знята… 
Молюся! господи, молюсь! 
Хвалить тебе не перестану! 
Що я ні з ким не поділю 
Мою тюрму, мої кайдани! 

[1847, мая 9, 
С.-Петербург] 

До перелiку