Поезія

Старенька сестро Аполлона, 
Якби ви часом хоч на час 
Придибали-таки до нас 
Та, як бувало во дні они, 
Возвисили б свій божий глас 
До оди пишно-чепурної, 
Та й заходилися б обоє 
Царів абощо воспівать. 
Бо як по правді вам сказать, 
То дуже вже й мені самому 
Обридли тії мужики, 
Та паничі, та покритки. 
Хотілося б зогнать оскому 
На коронованих главах, 
На тих помазаниках божих... 
Так що ж, не втну, а як поможеш 
Та як покажеш, як тих птах 
Скубуть і патрають, то, може, 
І ми б подержали в руках 
Святопомазану чуприну. 
Покиньте ж свій святий Парнас, 
Придибайте хоч на годину 
Та хоч старенький божий глас 
Возвисьте, дядино. Та ладом, 
Та добрим складом хоть на час, 
Хоть на годиночку у нас 
Ту вінценосную громаду 
Покажем спереду і ззаду 
Незрячим людям. В добрий час 
Заходимось, моя порадо. 



Не видно нікого в Ієрусалимі, 
Врата на запорі, неначе чума 
В Давидовім граді, господом хранимім, 
Засіла на стогнах. Ні, чуми нема; 
А гірша лихая та люта година 
Покрила Ізраїль: царева война! 

Цареві князі, і всі сили, 
І отроки, і весь народ, 
Замкнувши в городі ківот, 
У поле вийшли, худосилі, 
У полі бились, сиротили 
Маленьких діточок своїх. 
А в городі младії вдови 
В своїх світлицях, чорноброві, 
Запершись, плачуть, на малих 
Дітей взираючи. Пророка, 
Свого неситого царя, 
Кленуть Давида сподаря. 
А він собі, узявшись в боки, 
По кровлі кедрових палат 
В червленій ризі походжає, 
Та мов котюга позирає 
На сало, на зелений сад 
Сусіди Гурія. А в саді, 
В своїм веселім вертограді, 
Вірсавія купалася, 
Мов у раї Єва, 
Подружіе Гурієво, 
Рабиня царева. 
Купалася собі з богом, 
Лоно біле мила, 
І царя свого святого 
У дурні пошила. 

Надворі вже смеркло, і, тьмою повитий, 
Дрімає, сумує Ієрусалим. 
В кедрових палатах, мов несамовитий, 
Давид походжає і, о цар неситий, 
Сам собі говорить: «Я... Ми повелим! 
Я цар над божіїм народом! 
І сам я бог в моїй землі! 
Я все!..» А трохи згодом 
Раби вечерю принесли 
І кінву доброго сикеру... 
І цар сказав, щоб на вечерю 
Раби — рабиню привели, 
Таки Вірсавію. Нівроку, 
До божого царя-пророка 
Сама Вірсавія прийшла, 
І повечеряла, й сикеру 
З пророком випила, й пішла 
Спочити трохи по вечері 
З своїм царем. І Гурій спав. 
Йому, сердешному, й не снилось, 
Що дома нищечком робилось, 
Що з дому цар його украв 
Не золото, не серебро, 
А луччеє його добро, 
Його Вірсавію,— украв. 
А щоб не знав він тії шкоди, 
То цар убив його, та й годі. 
А потім цар перед народом 
Заплакав трохи, одурив 
Псалмом старого Анафана... 
І, знов веселий, знову п'яний, 
Коло рабині заходивсь. 

II 

Давид, святий пророк і цар, 
Не дуже був благочестивий. 
Була дочка в його Фамар 
І син Амон. І се не диво. 
Бувають діти і в святих, 
Та не такі, як у простих, 
А ось які. Амон щасливий, 
Вродливий первенець його! 
Лежить, нездужає чогось. 
Давид стенає та ридає, 
Багряну ризу роздирає 
І сипле попіл на главу. 
«Без тебе я не поживу 
І дня єдиного, мій сину, 
Моя найкращая дитино! 
Без тебе сонця не узрю, 
Без тебе я умру! умру!» 
І йде, ридаючи, до сина. 
Аж тюпає, немов біжить. 
А той, бугай собі здоровий, 
У храмині своїй кедровій 
Лежить, аж стогне, та лежить, 
Кепкує з дурня. Аж голосить, 
Аж плаче, бідний, батька просить, 
Щоб та Фамар сестра прийшла: 
«Драгий мій отче і мій царю! 
Вели сестрі моїй Фамарі, 
Щоб коржика мені спекла 
Та щоб сама і принесла, 
То я, вкусив його, возстану 
З одра недуги». Вранці-рано 
Фамар спекла і принесла 
Опріснок братові. За руку 
Амон бере її, веде 
У темну храмину, кладе 
Сестру на ліжко. Ламле руки, 
Сестра ридає. І, рвучись, 
Кричить до брата: «Схаменись, 
Амоне, брате мій лукавий! 
Єдиний брате мій! Я! Я! 
Сестра єдиная твоя! 
Де дінусь я, де діну славу, 
І гріх, і стид? Тебе самого 
І бог, і люде прокленуть!..» 
Не помогло-таки нічого. 
Отак царевичі живуть, 
Пустуючи на світі. 
Дивітесь, людські діти. 

III 

І поживе Давид на світі 
Не малі літа. 
Одрях старий, і покривали 
Многими ризами його, 
А все-таки не нагрівали 
Котюгу блудного свого. 
От отроки й домірковались 
(Натуру вовчу добре знали), 
То, щоб нагріть його, взяли, 
Царевен паче красотою, 
Дівчат старому навели. 
Да гріють кров'ю молодою 
Свого царя. І розійшлись, 
Замкнувши двері за собою. 

Облизавсь старий котюга, 
І розпустив слини, 
І пазурі простягає 
До Самантянини, 
Бо була собі на лихо 
Найкраща меж ними, 
Меж дівчатами; мов крин той 
Сельний при долині — 
Меж цвітами. Отож вона 
І гріла собою 
Царя свого, а дівчата 
Грались меж собою 
Голісінькі. Як там вона 
Гріла, я не знаю, 
Знаю тілько, що цар грівся, 
І... і не познаю . 

IV 

По двору тихо походжає 
Старий веселий Рогволод. 
Дружина, отроки, народ 
Кругом його во златі сяють. 
У князя свято: виглядає 
Із Литви князя-жениха 
За рушниками до Рогніди. 

Перед богами Лель і Ладо 
Огонь Рогніда розвела; 
Драгим єлеєм полила 
І сипала в огнище ладан. 
Мов ті валькірії, круг неї 
Танцюють, граються дівчата 
І приспівують: 

«Гой, гоя, гоя! 
Новії покої 
Нумо лиш квітчати, 
Гостей сподіватись». 
За Полоцьком, неначе хмара, 
Чорніє курява. Біжать 
І отроки, й старі бояра 
Із Литви князя зустрічать. 
Сама Рогніда з Рогволодом 
Пішла з дівчатами, з народом. 

Не із Литви йде князь сподіваний, 
Ще не знаємий, давно жаданий; 
А із Києва туром-буйволом 
Іде веприщем за Рогнідою 
Володимир князь со киянами. 

Прийшли, і город обступили 
Кругом, і город запалили. 
Владимир князь перед народом 
Убив старого Рогволода, 
Потя народ, княжну поя, 
Отиде в волості своя, 
Отиде з шумом. І растлі ю, 
Тую Рогніду молодую. 
І прожене ю, і княжна 
Блукає по світу одна, 
Нічого з ворогом не вдіє. 
Так отакії-то святії 
Оті царі. 



Бодай кати їх постинали, 
Отих царів, катів людських. 
Морока з ними, щоб ви знали, 
Мов дурень, ходиш кругом їх, 
Не знаєш, на яку й ступити. 
Так що ж мені тепер робити 
З цими поганцями? Скажи, 
Найкраща сестро Аполлона, 
Навчи, голубко, поможи 
Полазить трохи коло трона; 
Намистечко, як зароблю, 
Тобі к великодню куплю. 
Пострижемося ж у лакеї 
Та ревносно в новій лівреї 
Заходимось царів любить. 
Шкода і оливо тупить. 
Бо де нема святої волі, 
Не буде там добра ніколи. 
Нащо ж себе таки дурить? 
Ходімо в селища, там люде, 
А там, де люде, добре буде, 
Там будем жить, людей любить, 
Святого господа хвалить. 

[Друга половина 1848, 
Косарал]

До перелiку