Сонце заходить, гори чорніють, 
Пташечка тихне, поле німіє, 
Радіють люде, що одпочинуть, 
А я дивлюся... і серцем лину 
В темний садочок на Україну. 
Лину я, лину, думу гадаю, 
І ніби серце одпочиває. 
Чорніє поле, і гай, і гори, 
На синє небо виходить зоря. 
Ой зоре! зоре! — і сльози кануть. 
Чи ти зійшла вже і на Украйні? 
Чи очі карі тебе шукають 
На небі синім? Чи забувають? 
Коли забули, бодай заснули, 
Про мою доленьку щоб і не чули. 

(Друга половина 1847, Орська кріпость)