Минаючи убогі села 
Понаддніпрянські невеселі, 
Я думав: «Де ж я прихилюсь? 
І де подінуся на світі?» 
І сниться сон мені: дивлюсь, 
В садочку, квітами повита, 
На пригорі собі стоїть, 
Неначе дівчина, хатина, 
Дніпро геть-геть собі розкинувсь! 
Сіяє батько та горить! 
Дивлюсь, у темному садочку, 
Під вишнею у холодочку, 
Моя єдиная сестра! 
Многострадалиця святая! 
Неначе в раї, спочиває 
Та з-за широкого Дніпра 
Мене, небога, виглядає. 
І їй здається — виринає 
З-за хвилі човен, доплива... 
І в хвилі човен порина. 
«Мій братику! моя ти доле!» 
І ми прокинулися. Ти... 
На панщині, а я в неволі!.. 
Отак нам довелося йти 
Ще змалечку колючу ниву! 
Молися, сестро! будем живі, 
То бог поможе перейти. 

20 іюля [1859], 
Черкаси