Поезія


Ще як були ми козаками, 
А унії не чуть було, 
Отам-то весело жилось! 
Братались з вольними ляхами, 
Пишались вольними степами, 
В садах кохалися, цвіли, 
Неначе лілії, дівчата. 
Пишалася синами мати, 
Синами вольними... Росли, 
Росли сини і веселили 
Старії скорбнії літа... 
Аж поки іменем Христа 
Прийшли ксьондзи і запалили 
Наш тихий рай. І розлили 
Широке море сльоз і крові, 
А сирот іменем Христовим 
Замордували, розп'яли. 
Поникли голови козачі, 
Неначе стоптана трава. 
Украйна плаче, стогне-плаче! 
За головою голова 
Додолу пада. Кат лютує, 
А ксьондз скаженим язиком 
Кричить: “Te deum! алілуя!..” 

Отак-то, ляше, друже, брате! 
Неситії ксьондзи, магнати 
Нас порізнили, розвели, 
А ми б і досі так жили. 
Подай же руку козакові 
І серце чистеє подай! 
І знову іменем Христовим 
Ми оновим наш тихий рай. 

[Після 22 червня 1847, 
Орська кріпость — 1850, Оренбург]

До перелiку