Думи мої молодії — 
Понурії діти, 
І ви мене покинули!.. 
Пустку натопити 
Нема кому... Остався я, 
Та не сиротою, 
А з тобою, молодою, 
Раю мій, покою, 
Моя зоре досвітняя, 
Єдиная думо 
Пречистая!.. Ти витаєш... 
Як у того Нуми 
Тая німфа Егерія ,— 
Так ти, моя зоре, 
Просіяєш надо мною, 
Ніби заговориш, 
Усміхнешся... Дивлюся я — 
Нічого не бачу... 
Прокинуся... серце плаче — 
І очі заплачуть. 
Спасибі, зіронько!.. 
Минає 
Неясний день мій; вже смеркає; 
Над головою вже несе 
Свою неклепаную косу 
Косар непевний... Мовчки скосить, 
А там — і слід мій занесе 
Холодний вітер... Все минає!.. 
Згадаєш, може, молодая, 
Вилиту сльозами 
Мою думу і тихими, 
Тихими речами 
Проговориш: «Я любила 
Його на сім світі 
Й на тім світі любитиму...» 
О мій тихий світе, 
Моя зоре вечірняя! 
Я буду витати 
Коло тебе і за тебе 
Господа благати! 

Той блукає за морями, 
Світ переходжає, 
Долі-доленьки шукає — 
Немає, немає... 
Мов умерла; а той рветься 
З усієї сили 
За долею... от-от догнав 
І — бебех в могилу! 
А в іншого сіромахи 
Ні хати, ні поля, 
Тільки торба, а з торбини 
Виглядає доля, 
Мов дитинка; а він її 
Лає, проклинає 
І за чвертку закладає — 
Ні, не покидає! 
Як реп'ях той, учепиться 
За латані поли 
Та й збирає колосочки 
На чужому полі, 
А там — снопи, а там — скирти, 
А там — у палатах 
Сидить собі сіромаха, 
Мов у своїй хаті. 
Такая-то доля тая, 
Хоч і не шукайте: 
Кого схоче — сама найде, 
У колисці найде. 

Ще на Україні веселі 
І вольнії пишались села 
Тойді, як праведно жили 
Старий козак і діток двоє... 
Ще за гетьманщини старої 
Давно се діялось колись. 
Так, коло полудня, в неділю, 
Та на зелених ще й святках, 
Під хатою в сорочці білій 
Сидів, з бандурою в руках, 
Старий козак. 
«І так і сяк! 
(Старий міркує, розмовляє). 
І треба б,— каже,— й трохи шкода. 
А треба буде: два-три года 
Нехай по світу погуляє 
Та сам своєї пошукає, 
Як я шукав колись... Ярино! 
А де Степан?» — «А он під тином, 
Неначе вкопаний, стоїть». 
«А я й не бачу! А ідіть 
Лишень сюда, та йдіть обоє... 
Ануте, діти, отакої!» 
І вшкварив по струнах. 
Старий грає, а Ярина 
З Степаном танцює; 
Старий грає, примовляє, 
Ногами тупцює. 

«Якби мені лиха та лиха, 
Якби мені свекрівонька тиха. 
Якби мені чоловік молодий, 
До другої не ходив, не любив. 
Ой гоп, чики-чики, 
Та червоні черевики, 
Та троїсті музики, 
Од віку до віку 
Я любила б чоловіка!» 
«Ой гоп, заходивсь, 
Зробив хату, оженивсь, 
І піч затопив, 
І вечерять наварив». 

«Ануте, діти, отакої!» 
І старий піднявся, 
Як ударить, як ушкварить, 
Аж у боки взявся. 
«Чи так, чи не так, 
Уродив пастернак, 

А петрушку 
Криши в юшку — 
Буде смак, буде смак! 
Ой так, таки-так, 
Оженився козак, 
Кинув хату 
І кімнату 
Та й потяг у байрак». 

«Ні, не така вже, підтопталась 
Стара моя сила, 
Утомився... А все це ви 
Так розворушили. 
О бодай вас! Що то літа? 
Ні, вже не до ладу... 
Минулося. Іди лишень 
Полудновать лагодь. 
Гуляючи, як той казав, 
Шматок хліба з'їсти. 
Іди ж, доню... А ти, сину, 
Послухаєш вісти. 
Сідай лишень. Як убили 
Твого батька Йвана 
В Шляхетчині, то ти ще був 
Маленьким, Степане. 
Ще й не лазив».— «То я не син? 
Я чужий вам, тату?» 
«Та не чужий, стривай лишень. 
От умерла й мати, 
Таки твоя, а я й кажу 
Покойній Марині, 
Моїй жінці: «А що,— кажу,— 
Возьмем за дитину?» 
Тебе б оце. «Добре,— каже 
Покойна Марина,— 
Чому не взять?» Взяли тебе 
Ми та й спарували 
З Яриночкою докупи... 
А тепер осталось 
Ось що робить. Ти на літі, 
І Ярина зріє. 

Треба буде людей шукать 
Та що-небудь діять. 
Як ти скажеш?» — «Я не знаю, 
Бо я думав теє...» 
«Що Ярина сестра тобі? 
А воно не теє, 
Воно просто, любітеся, 
Та й з богом до шлюбу. 
А поки що, треба буде 
І на чужі люде 
Подивитись, як там живуть, 
Чи орють, 
Чи не на ораному сіють, 
А просто жнуть 
І немолоченеє віють, 
Та як і мелють, і їдять — 
Все треба знать. 
Так от як, друже, треба в люде 
На рік, на два піти 
У наймити; 
Тойді й побачимо, що буде. 
Бо хто не вміє заробить, 
То той не вмітиме й пожить. 
А ти як думаєш, небоже? 
Не думай, коли хочеш знать, 
Де лучче лихом торгувать, 
Іди ти в Січ. Як бог поможе, 
Там наїсися всіх хлібів, 
Я їх чимало попоїв, 
І досі нудно, як згадаю! 
Коли здобудеш — принесеш, 
А коли згубиш — поживеш 
Моє добро, то хоч звичаю 
Козацького наберешся 
Та побачиш світа, 
Не такого, як у бурсі, 
А живі мисліте л 
З товариством прочитаєш, 
Та по-молодечи 
Будеш богу молитися, 
А не по-чернечи 
Харамаркать. Отак, сину, 
Помолившись богу, 
Осідлаєм буланого, 
Та й гайда в дорогу! 
Ходім лишень полудновать. 
Чи ти вже, Ярино, 
Змайструвала нам що-небудь? 
Отаке-то, сину...» 
«Уже, таточку!» — озвалась 
Із хати Ярина. 

Не їсться, не п'ється, і серце не б'ється, 
І очі не бачать, не чуть голови! 
Замість шматка хліба за кухоль береться. 
Дивиться Ярина та нишком сміється. 
«Що се йому стало? Ні їсти, ні пить — 
Нічого не хоче! Чи не занедужав?» 
«Братику Степане, що в тебе болить?» — 
Ярина питає. Старому байдуже, 
Нібито й не чує. «Чи жать, чи не жать, 
А сіяти треба,— старий промовляє 
Нібито до себе.— Анумо вставать, 
До вечерні, може, ще пошкандибаю. 
А ти, Степане, ляжеш спать, 
Бо завтра рано треба встать 
Та коня сідлать». 

«Степаночку, голубчику! 
Чого се ти плачені? 
Усміхнися, подивися, 
Хіба ти не бачиш, 
Що й я плачу? Розсердився 
Бог знає на кого 
Та й зо мною не говорить. 
Утечу, єй-богу, 
Та й сховаюсь у бур'яні... 
Скажи-бо, Степане, 
Може, й справді нездужаєш? 
Я зілля достану, 
Я побіжу за бабою... 
Може, це з пристріту?» 
«Ні, Ярино, моє серце, 
Мій рожевий квіте! 
Я не брат тобі, Ярино, 
Я завтра покину 
Тебе й батька, на чужині 
Де-небудь загину, 
А ти мене й не згадаєш, 
Забудеш, Ярино, 
Свого брата...» — «Схаменися! 
Єй-богу, з пристріту! 
Я не сестра? Хто ж оце я? 
О боже мін, світе! 
Що тут діять? Батька нема, 
А він занедужав, 
Та ще й умре. О боже мій! 
А йому байдуже, 
Мов сміється. Степаночку, 
Хіба ти не знаєш, 
Що без тебе і таточка 
І мене не стане?» 
«Ні, Ярино, я не кину, 
А тілько поїду 
Недалеко. А на той рік 
Я до вас приїду 
З старостами — за тобою 
Та за рушниками... 
Чи подаєш?» — «Та цур тобі 
З тими старостами, 
Ще й жартує!» — «Не жартую, 
Єй-богу, Ярино, 
Не жартую!..» — «Та це й справді 
Ти завтра покинеш 
Мене й батька? Не жартуєш? 
Скажи-бо, Степане, 
Хіба й справді не сестра я?» 
«Ні, моє кохання, 
Моє серце!» — «Боже ж ти мій! 
Чому я не знала? 
Була б тебе не любила 
І не цілувала... 
Ой, ой! сором! Геть од мене! 
Пусти мене! Бачиш, 
Який добрий! Та пусти-бо! 
Єй-богу, заплачу». 
І заплакала Ярина, 
Як тая дитина. 
І крізь сльози промовляла: 
«Покине! покине!» 

Як той явір над водою, 
Степан похилився, 
Щирі сльози козацькії 
В серці запеклися, 
Мов у пеклі. А Ярина 
То клене, то просить, 
То замовкне, подивиться, 
І знов заголосить. 
Незчулися, як смерклося; 
І сестру, і брата, 
Ніби скованих докупи, 
Застав батько в хаті. 

І світ настав, а Ярині 
Не спиться,— ридає. 
Уже Степан із криниці 
Коня напуває. 
Й вона з відрами побігла - 
Ніби за водою 
До криниці. А тим часом 
Запорозьку зброю 
Старий виніс із комори, 
Дивиться, радіє, 
Приміряє, ніби знову 
Старий молодіє. 
Та й заплакав. «Зброє моя, 
Зброє золотая!.. 
Літа мої молодії, 
Сило молодая! 
Послужи, моя ти зброк, 
Молодій ще силі, 
Послужи йому так щиро, 
Як мені служила!» 

Вернулися од криниці, 
І Степан сідлає 
Коня, свого товариша, 
Й жупан надіває. 
А Ярина дає зброю, 
На порозі стоя; 
Степан її надіває, 
Та плачуть обоє. 
І шаблюка, мов гадюка, 
Й ратище-дрючина, 
Й самопал семип'яденний 
Повис за плечима. 
Аж зомліла, як узріла; 
І старий заплакав, 
Як побачив на коневі 
Такого юнака. 
Веде коня за поводи 
Та плаче Ярина; 
Старий батько іде рядом, 
Научає сина: 
Як у війську пробувати, 
Старшин шанувати, 
Товариство поважати, 
В табор не ховатись. 
«Нехай тебе бог заступить!» 
Як за селом стали, 
Сказав батько, та всі троє 
Разом заридали. 
Степан гукнув, і курява 
Шляхом піднялася. 
«Не барися, мій синочку, 
Швидше повертайся!» — 
Сказав старий. А Ярина, 
Мов тая ялина 
При долині, похилилась... 
Мовчала Ярина. 
Тільки сльози утирає, 
На шлях поглядає; 
Із куряви щось вигляне 
І знов пропадає; 
Ніби шапка через поле 
Котиться, чорнів, 
Пропадає, мошечкою 
Тільки-тільки мріє, 
Та й пропало. Довго, довго 
Стояла Ярина 
Та дивилась, чи не вирне 
Знову комашина 
Із куряви. Не вирнула — 
Пропала! І знову 
Заплакала Яриночка 
Та й пішла додому. 

Минають дні, минає літо, 
Настала осінь, шелестить 
Пожовкле листя, мов убитий 
Старий під хатою сидить,— 
Дочка нездужає Ярина; 
Його єдиная дитина 
Покинуть хоче. З ким дожить, 
Добити віку вікового? 
Згадав Степана молодого, 
Згадав свої благі літа, 
Згадав та й заплакав 
Багатий сивий сирота. 

«В твоїх руках все на світі, 
Твоя всюди воля! 
Нехай буде так, як хочеш, 
Така моя доля»,— 
Старий вимовив і нишком 
Богу помолився; 
Та й пішов собі з-під хати 
В садок походити. 

І барвінком, і рутою, 
І рястом квітчає 
Весна землю, мов дівчину 
В зеленому гаї; 
І сонечко серед неба 
Опинилось-стало, 
Мов жених той молодую, 
Землю оглядало, 
І Ярина вийшла з хати 
На світ божий глянуть, 
Ледве вийшла: усміхнеться, 
То піде, то стане, 
Розглядає, дивується, 
Та любо, та тихо, 
Ніби вчора народилась... 
А лютеє лихо 
В самім серці ворухнулось 
І світ запалило. 
Як билина підкошена, 
Ярина схилилась; 
Як з квіточки роса вранці, 
Сльози полилися. 
Старий батько коло неї, 
Як дуб, похилився. 

Одужала Яриночка, 
Ідуть люде в Київ 
Та в Почаїв помолитись,— 
І вона йде з ними. 

У Києві великому 
Всіх святих благала; 
У Межигорського Спаса 
Тричі причащалась; 
У Почаєві святому 
Ридала-молилась, 
Щоб Степан той, доля тая 
Їй хоча приснилась. 
Не приснилась. Вернулася, 
Знову забіліла 
Зима біла. За зимою 
Знов зазеленіла 
Весна божа. Вийшла з хати 
На світ дивуватись 
Яриночка, та не бога 
Святого благати, 
А нищечком у ворожки 
Про його спитати. 

І ворожка ворожила, 
Пристріт замовляла, 
Талан-долю та весілля 
З воску виливала. 
«Он, бачиш, кінь осідланий 
Тупає ногою 
Під козаком; а онде йде 
Дідусь з бородою 
Аж до колін. Ото гроші; 
Якби догадався 
Козак отой злякать діда. 
Злякав та й сховався 
За могилу, лічить гроші; 
А он знову шляхом 
Козак іде, ніби старець, 
То, бач, ради страху, 
Щоб ляхи або татаре 
Часом не спіткали». 
І радесенька Ярина 
Додому верталась. 

Уже третій, і четвертий, 
І п'ятий минає 
Немалий рік, а Степана 
Немає, немає. 
І стежечка-доріжечка, 
Яром та горою 
Утоптана до ворожки, 
Поросла травою. 
Нема його. У черниці 
Косу розплітає 
Безталанна, коло неї 
Падає, благає 
Старий батько, хоч літечко, 
Хоч Петра діждати 6, 
Хоч зеленої неділі... 
Діждались, і хату 
Уквітчали гарнесенько, 
І в сорочках білих, 
Невеселі, мов сироти, 
Під хатою сіли. 
Сидять собі та сумують, 
Слухають... щось грає, 
Мов на кобзі, на улиці 
І ніби співає. 

Дума 

У неділю вранці-рано 
Синє море грало, 
Товариство кошового 
На раді прохало: 
«Благослови, отамане, 
Байдаки спускати, 
Та за Тендер погуляти, 
Турка пошукати». 
Чайки і байдаки спускали, 
Гарматами риштовали, 
З Дніпрового гирла широкого випливали, 
Серед ночі темної, 
На морі синьому 
За островом Тендером потопали, 
Пропадали. 
Один потопає, 
Другий виринає, 
Козацтву-товариству із синьої хвилі рукою махає 
І зично гукає: 
«Нехай вам, панове товариство, бог допомагає!» — 
І в синій хвилі потопає, 
Пропадає. 
Тільки три чайки, слава богу, 
Отамана курінного, 
Сироти Степана молодого, 
Синє море не втопило, 
А в турецьку землю агарянську 
Без кормиг прибило. 
Тойді сироту Степана, 
Козака лейстрового, 
Отамана молодого, 
Турки-яничари ловили, 
З гармати гримали, 
В кайдани кували, 
В тяжкую неволю завдавали. 
Ой Спасе наш Межигорський, 
Чудотворний Спасе, 
І лютому ворогові 
Не допусти впасти 
В турецькую землю, в тяжкую неволю! 
Там кайдани по три пуда, 
Отаманам по чотири, 
І світа божого не бачать, не знають, 
Під землею камень ламають, 
Без сповіді святої умирають, 
Як собаки, здихають. 
І згадав сирота Степан в неволі 
Свою далеку Україну, 
Нерідного батька старого, 
І коника вороного, 
І нерідную сестру Ярину. 
Плаче-ридає, 
До бога руки здіймає, 
Кайдани ламає, 
Утікає на вольную волю... 
Уже на третьому полю 
Турки-яничари догнали, 
До стовпа в'язали, 
Очі виймали, 
Гарячим залізом випікали, 
В кайдани кували, 
В тюрму посадили 
Та й замуровали. 

____________________ 

Отак на улиці під тином 
Ще молодий кобзар стояв 
І про невольника співав. 
За тином слухала Ярина — 
І не дослухала, упала. 
«Степаночку! Степаночку! — 
Кричала, ридала.— 
Степаночку, моє серце! 
Де ж це ти барився? 
Тату! Тату! ідіть сюда, 
Ідіть подивітесь». 
Прийшов старий, розглядає, 
І свого Степана 
Не пізнає, таке з його 
Зробили кайдани. 
«Сину ти мій безталанний! 
Моя ти дитино! 
Де ти в світі погибаєш, 
Сину мій єдиний?» 

Плаче старий та ридає, 
Й Степан сліпий плаче 
Невидющими очима, 
Мов сонце побачив. 
І беруть його під руки, 
І ведуть у хату. 
І вітає Яриночка, 
Мов рідного брата. 
І голову йому змила, 
І ноги умила, 
І в сорочці тонкій білій 
За стіл посадила, 
Годувала, напувала, 
Положила спати 
У кімнаті і тихенько 
Вийшла з батьком з хати. 

Через тиждень без старостів 
За Степана свата 
Старий свою Яриночку. 
І Ярина в хаті. 
«Ні, не треба, мій таточку, 
Не треба, Ярино,— 
Степан каже.— Я загинув, 
Навіки загинув! 
За що ж свої молодії 
Ти літа погубиш 
За калікою?.. Ярино! 
Насміються люде, 
І бог святий покарає 
І прожене долю 
З ції хати веселої 
На чужеє поле. 
Ні, Ярино, бог не кине 
І найде дружину; 
А я піду в Запорожжя, 
Там я не загину, 
Нагодують».— «Ні, Степане, 
Моя ти дитино! 
І господь тебе покине, 
Як ти нас покинеш». 
«Оставайся, Степаночку; 
Коли не хоч братись, 
То так будем: я сестрою, 
А ти будеш братом 
І дітьми йому обоє, 
Батькові старому. 
Не йди од нас, Степаночку, 
Не кидай нас знову. 
Не покинеш?» — «Ні, Ярино!» 
І Степан остався. 
Зрадів старий, мов маленький, 
Аж за кобзу взявся, 
Хотів вшкварить метелицю 
З усієї сили, 
Та не вшкварив... під хатою 
Усі троє сіли. 

«Розкажи ж ти нам, Степане, 
Про свою недолю, 
Бо й я таки гуляв колись 
В турецькій неволі». 

«Отож мене, вже сліпого, 
На світ випускали 
З товариством. Товариство 
На Січ прямувало 
І мене взяло з собою; 
І через Балкани 
Простали ми в Україну 
Вольними ногами; 
А на тихому Дунаю 
Нас перебігають 
Січовики-запорожці 
І в Січ завертають, 
І розказують, і плачуть, 
Як Січ руйнували, 
Як москалі срібло, злото 
І свічі забрали 
У Покрові; як козаки 
Вночі утікали 
І на тихому Дунаю 
Новим кошем стали; 
Як цариця по Києву 
З Нечосом ходила... 
І Межигорського Спаса 
Вночі запалила. 
І по Дніпру у золотій 
Галері гуляла, 
На пожар той поглядала, 
Нишком усміхалась. 
І як степи запорозькі 
Тоді поділили 
І панам на Україні 
Люд закріпостили. 
Як Кирило з старшинами 
Пудром осипались 
І в цариці, мов собаки, 
Патинки лизали. 
Отак, тату! Я щасливий, 
Що очей не маю, 
Що нічого того в світі 
Не бачу й не знаю... 
Ляхи були — усе взяли, 
Кров повипивали!.. 
А москалі і світ божий 
В путо закували. 
Отаке-то! Тяжко, тату, 
Із своєї хати 
До турчина поганого 
В сусіди прохатись. 
Тепер, кажуть, в Слободзеї 
Останки збирає 
Головатий та на Кубань 
Хлопців підмовляє. 
Нехай йому бог поможе! 
А що з того буде, 
Святий знає: почуємо, 
Що розкажуть люде». 
Отак вони що день божий 
Удвох розмовляли 
До півночі, а Ярина 
Господарювала 
Та святих отих благала... 
Таки ж ублагала: 
На всеїдній у неділю 
Вона спарувалась 
З сліпим своїм. Такеє-то 
Скоїлось на світі, 
Мої любі дівчаточка, 
Рожевії квіти. 
Такеє-то. Одружились 
Мої молодії. 
Може, воно й не до ладу, 
Та що маю діять, 
Коли таке сподіялось; 
Рік уже минає, 
Уже й другий. З дружиною 
Ярина гуляє 
По садочку. Старий батько 
Сидить коло хати 
Та вчить внука-пузанчика 
Чолом оддавати. 

[1845, с. Мар'їнське — 1858, не пізніше квітня 1859, 
С.-Петербург]