Поезія


Пролог 

У неділю вранці-рано 
Поле крилося туманом; 
У тумані, на могилі, 
Як тополя, похилилась 
Молодиця молодая. 
Щось до лона пригортає 
Та з туманом розмовляє: 

«Ой тумане, тумане,— 
Мін латаний талане! 
Чому мене не сховаєш 
Отут серед лану? 
Чому мене не задавиш, 
У землю не вдавиш? 
Чому мені злої долі, 
Чом віку не збавиш? 
Ні, не дави, туманочку! 
Сховай тілько в полі, 
Щоб ніхто не знав, не бачив 
Моєї недолі!.. 
Я не одна,— єсть у мене 
І батько, і мати... 
Єсть у мене... туманочку, 
Туманочку, брате!.. 
Дитя моє! мій синочку, 
Нехрещений сину! 
Не я тебе хреститиму 
На лиху годину. 
Чужі люди хреститимуть, 
Я не буду знати, 
Як і зовуть... Дитя моє! 
Я була багата... 
Не лай мене; молитимусь, 
Із самого неба 
Долю виплачу сльозами 
І пошлю до тебе». 

Пішла полем ридаючи, 
В тумані ховалась 
Та крізь сльози тихесенько 
Про вдову співала, 
Як удова в Дунаєві 
Синів поховала: 

«Ой у полі могила; 
Там удова ходила, 
Там ходила-гуляла, 
Трути-зілля шукала. 
Трути-зілля не найшла, 
Та синів двох привела, 
В китаєчку повила 
І на Дунай однесла: 
«Тихий, тихий Дунай! 
Моїх діток забавляй. 
Ти, жовтенький пісок, 
Нагодуй моїх діток; 
І скупай, і сповий, 
І собою укрий!» 



Був собі дід та баба. 
З давнього-давна у гаї над ставом 
Удвох собі на хуторі жили, 
Як діточок двоє,— 
Усюди обоє. 
Ще змалечку удвох ягнята пасли, 
А потім побралися, 
Худоби діждалися, 
Придбали хутір, став і млин, 
Садок у гаї розвели 
І пасіку чималу — 
Всього надбали. 
Та діточок у їх бігма, 
А смерть з косою за плечима. 
Хто ж їх старість привітає, 
За дитину стане? 
Хто заплаче, поховає? 
Хто душу спом'яне? 
Хто поживе добро чесно, 
В добрую годину, 
І згадає дякуючи, 
Як своя дитина?.. 
Тяжко дітей годувати 
У безверхій хаті, 
А ще гірше старітися 
У білих палатах,— 
Старітися, умирати, 
Добро покидати 
Чужим людям, чужим дітям 
На сміх, на розтрату! 

II 

І дід, і баба у неділю 
На призьбі вдвох собі сиділи 
Гарненько, в білих сорочках. 
Сіяло сонце, в небесах 
Ані хмариночки, та тихо, 
Та любо, як у раї. 
Сховалося у серці лихо, 
Як звір у темнім гаї. 

В такім раї чого б, бачся, 
Старим сумувати? 
Чи то давнє яке лихо 
Прокинулось в хаті? 
Чи вчорашнє, задавлене 
Знов поворушилось, 
Чи ще тілько заклюнулось 
І рай запалило? 

Не знаю, що і після чого 
Старі сумують. Може, вже 
Оце збираються до бога, 
Та хто в далекую дорогу 
Їм добре коней запряже? 

«А хто нас, Насте, поховає, 
Як помремо?» 
«Сама не знаю! 
Я все оце міркувала, 
Та аж сумно стало: 
Одинокі зостарілись... 
Кому понадбали 
Добра цього?..» 
«Стривай лишень! 
Чи чуєш? щось плаче 
За ворітьми... мов дитина! 
Побіжім лиш!.. Бачиш? 
Я вгадував, що щось буде!» 

І разом схопились 
Та до воріт... Прибігають, 
Мовчки зупинились. 
Перед самим перелазом 
Дитина сповита — 
Та й не туго, й новенькою 
Свитиною вкрита; 
Бо то мати сповивала — 
І літом укрила 
Останньою свитиною!.. 
Дивились, молились 
Старі мої. А сердешне 
Неначе благав: 
Випручало рученята 
Й до їх простягає 
Манюсінькі... і замовкло, 
Неначе не плаче, 
Тілько пхика. 

«А що, Насте? 
Я й казав! От бачиш? 
От і талан, от і доля, 
І не одинокі! 
Бери ж лишень та сповивай... 
Ач яке, нівроку! 
Неси ж в хату, а я верхи 
Кинусь за кумами 
В Городище...» 

Чудно якось 
Діється між нами! 
Один сина проклинає, 
З хати виганяє, 
Другий свічечку, сердешний, 
Потом заробляє 
Та ридаючи становить 
Перед образами — 
Нема дітей!.. Чудно якось 
Діється між нами! 

III 

Аж три пари на радощах 
Кумів назбирали, 
Та ввечері й охрестили, 
І Марком назвали. 
Росте Марко. Старі мої 
Не знають, де діти, 
Де посадить, де положить 
І що з ним робити. 
Минає рік. Росте Марко — 
І дійна корова 
У розкоші купається. 
Аж ось чорноброва 
Та молода, білолиця 
Прийшла молодиця 
На той хутір благодатний 
У найми проситься. 

«А що ж,— каже,— возьмім, Насте». 
«Возьмімо, Трохиме, 
Бо ми старі, нездужаєм, 
Та таки й дитина, 
Хоча воно вже й підросло, 
Та все ж таки треба 
Коло його піклуватись». 
«Та воно-то треба. 
Бо й я свою вже часточку 
Прожив, слава богу,— 
Підтоптався. Так що ж тепер, 
Що візьмеш, небого? 
За рік, чи як?» 
«А що дасте». 
«Е, ні! треба знати, 
Треба, дочко, лічить плату, 
Зароблену плату, 
Бо сказано: хто не лічить, 
То той і не має. 
Так отак хіба, небого? 
Ні ти нас не знаєш, 
Ні ми тебе. А поживеш, 
Роздивишся в хаті, 
Та й ми тебе побачимо,— 
Отоді й за плату, 
Чи так, дочко?» 
«Добре, дядьку» 
«Просимо ж у хату». 

Поєднались. Молодиця 
Рада та весела, 
Ніби з паном повінчалась, 
Закупила села. 
І у хаті, і на дворі, 
І коло скотини, 
Увечері і вдосвіта; 
А коло дитини 
Так і пада, ніби мати; 
В будень і в неділю 
Головоньку йому змиє, 
Й сорочечку білу 
Що день божий надіває. 
Грається, співає, 
Робить возики, а в свято — 
То й з рук не спускає. 
Дивуються старі мої 
Та моляться богу. 
А наймичка невсипуща 
Щовечір, небога, 
Свою долю проклинає, 
Тяжко-важко плаче; 
І ніхто того не чує, 
Не знає й не бачить, 
Опріч Марка маленького. 
Так воно не знає, 
Чого наймичка сльозами 
Його умиває. 
Не зна Марко, чого вона 
Так його цілує, 
Сама не з'їсть і не доп'є, 
Його нагодує. 
Не зна Марко, як в колисці 
Часом серед ночі 
Прокинеться, ворухнеться,— 
То вона вже скочить, 
І укриє, й перехрестить, 
Тихо заколише; 
Вона чує з тії хати, 
Як дитина дише. 
Вранці Марко до наймички 
Ручки простягає 
І мамою невсипущу 
Ганну величає... 
Не зна Марко, росте собі, 
Росте, виростає. 

IV 

Чимало літ перевернулось, 
Води чимало утекло; 
І в хутір лихо завернуло, 
І сліз чимало принесло. 
Бабусю Настю поховали 
І ледве-ледве одволали 
Трохима-діда. Прогуло 
Прокляте лихо та й заснуло. 
На хутір знову благодать 
З-за гаю темного вернулась 
До діда в хату спочивать. 

Уже Марко чумакує 
І восени не ночує 
Ні під хатою, ні в хаті... 
Кого-небудь треба сватать. 
«Кого ж би тут?» — старий дума 
І просить поради 
У наймички. А наймичка 
До царівни б рада 
Слать старости: «Треба Марка 
Самого спитати». 
«Добре, дочко, спитаємо 
Та й будемо сватать». 

Розпитали, порадились, 
Та й за старостами 
Пішов Марко. Вернулися 
Люде з рушниками, 
З святим хлібом обміненим. 
Панну у жупані, 
Таку кралю висватали, 
Що хоч за гетьмана, 
То не сором. Отаке-то 
Диво запопали! 

«Спасибі вам! — старий каже. 
Тепер, щоб ви знали, 
Треба краю доводити, 
Коли й де вінчати, 
Та й весілля. Та ще ось що: 
Хто в нас буде мати? 
Не дожила моя Настя!..» — 
Та й заливсь сльозами. 
А наймичка у порогу 
Вхопилась руками 
За одвірок та й зомліла. 
Тихо стало в хаті; 
Тілько наймичка шептала: 
«Мати... мати... мати!» 



Через тиждень молодиці 
Коровай місили 
На хуторі. Старий батько 
З усієї сили 
З молодицями танцює, 
Та двір вимітає, 
Та прохожих, проїжджачих 
У двір закликає, 
Та вареною частує, 
На весілля просить. 
Знай, бігає, а самого 
Ледве ноги носять. 
Скрізь гармидер та реготня, 
В хаті і надворі. 
І жолоби викотили 
З нової комори. 
Скрізь порання: печуть, варять, 
Вимітають, миють... 
Та все чужі. Де ж наймичка? 
На прощу у Київ 
Пішла Ганна. Благав старий, 
А Марко аж плакав, 
Щоб була вона за матір. 
«Ні, Марку, ніяко 
Мені матір'ю сидіти: 
То багаті люде, 
А я наймичка... ще й з тебе 
Сміятися будуть. 
Нехай бог вам помагає! 
Піду помолюся 
Усім святим у Києві, 
Та й знову вернуся 
В вашу хату, як приймете. 
Поки маю сили, 
Трудитимусь...» 
Чистим серцем 
Поблагословила 
Свого Марка... заплакала 
Й пішла за ворота. 

Розвернулося весілля. 
Музикам робота 
І підковам. Вареною 
Столи й лави миють. 
А наймичка шкандибає, 
Поспішає в Київ. 
Прийшла в Київ — не спочила, 
У міщанки стала, 
Найнялася носить воду, 
Бо грошей не стало 
На молебствіє Варварі. 
Носила-носила, 
Кіп із вісім заробила 
Й Маркові купила 
Святу шапочку в пещерах 
У Йвана святого, 
Щоб голова не боліла 
В Марка молодого; 
І перстеник у Варвари 
Невістці достала, 
І, всім святим поклонившись, 
Додому верталась. 

Вернулася. Катерина 
І Марко зустріли 
За ворітьми, ввели в хату 
Й за стіл посадили; 
Напували й годували, 
Про Київ питали, 
І в кімнаті Катерина 
Одпочить послала. 

«За що вони мене люблять? 
За що поважають? 
О боже мій милосердний! 
Може, вони знають... 
Може, вони догадались... 
Ні, не догадались; 
Вони добрі...» 
І наймичка 
Тяжко заридала. 

VI 

Тричі крига замерзала, 
Тричі розтавала, 
Тричі наймичку у Київ 
Катря проводжала 
Так, як матір; і в четвертий 
Провела небогу 
Аж у поле, до могили, 
І молила бога, 
Щоб швиденько верталася, 
Бо без неї в хаті 
Якось сумно, ніби мати 
Покинула хату. 

Після пречистої в неділю, 
Та після першої, Трохим 
Старий сидів в сорочці білій, 
В брилі на призьбі. Перед ним 
З собакою онучок грався, 
А внучка в юпку одяглась 
У Катрину і ніби йшла 
До діда в гості. Засміявсь 
Старий і внучку привітав, 
Неначе справді молодицю: 
«А де ж ти діла паляницю? 
Чи, може, в лісі хто одняв? 
Чи попросту — забула взяти?.. 
Чи, може, ще й не напекла? 
О, сором, сором, лепська мати!» 
Аж зирк — і наймичка ввійшла 
На двір. Побіг стрічати 
З онуками свою Ганну. 
«А Марко в дорозі?» — 
Ганна діда питалася. 
«В дорозі ще й досі». 
«А я ледве додибала 
До вашої хати, 
Не хотілось на чужині 
Одній умирати! 
Коли б Марка діждатися... 
Так щось тяжко стало!» 
І внучатам із клуночка 
Гостинці виймала: 
І хрестики, й дукачики, 
Й намиста разочок 
Яриночці, і червоний 
З фольги образочок, 
А Карпові соловейка 
Та коників пару, 
І четвертий уже перстень 
Святої Варвари 
Катерині, а дідові 
Із воску святого 
Три свічечки; а Маркові 
І собі нічого 
Не принесла: не купила, 
Бо грошей не стало, 
А заробить не здужала. 
«А ось ще осталось 
Півбубличка!» 
Й по шматочку 
Дітям розділила. 

VII 

Ввійшла в хату. Катерина 
Їй ноги умила 
Й полудновать посадила. 
Не пила й не їла 
Стара Ганна. 
«Катерино! 
Коли в нас неділя?» 
«Післязавтра». 
«Треба буде 
Акафіст найняти 
Миколаєві святому 
Й на часточку дати; 
Бо щось Марко забарився... 
Може, де в дорозі 
Занедужав, сохрань боже!» 
Й покапали сльози 
З старих очей замучених. 
Ледве-ледве встала 
Із-за стола. 
«Катерино! 
Не та вже я стала: 
Зледащіла, не здужаю 
І на ноги встати. 
Тяжко, Катре, умирати 
В чужій теплій хаті!» 

Занедужала небога. 
Уже й причащали, 
Й маслосвятіє служили,— 
Ні, не помагало. 
Старий Трохим по надвір'ю, 
Мов убитий, ходить. 
Катерина ж з болящої 
І очей не зводить; 
Катерина коло неї 
І днює й ночує. 
А тим часом сичі вночі 
Недобре віщують 
На коморі. Болящая 
Щодень, щогодини, 
Ледве чути, питається: 
«Доню Катерино! 
Чи ще Марко не приїхав? 
Ох, якби я знала, 
Що діждуся, що побачу, 
То ще б підождала!» 

VIII 

Іде Марко з чумаками. 
Ідучи, співає, 
Не поспіша до господи — 
Воли попасає. 
Везе Марко Катерині 
Сукна дорогого, 
А батькові шитий пояс 
Шовку червоного, 
А наймичці на очіпок 
Парчі золотої 
І червону добру хустку 
З білою г а б о ю . 
А діточкам черевички, 
Фіг та винограду, 
А всім вкупі — червоного 
Вина з Цареграду 
Відер з троє у барилі, 
І кав'яру з Дону — 
Всього везе, та не знає, 
Що діється дома! 

Іде Марко, не журиться. 
Прийшов — слава богу! 
І ворота одчиняє, 
І молиться богу. 
«Чи чуєш ти, Катерино? 
Біжи зустрічати! 
Уже прийшов! Біжи швидче! 
Швидче веди в хату!.. 
Слава тобі, Христе-боже! 
Насилу діждала!» 
Отче наш тихо-тихо, 
Мов крізь сон, читала. 
Старий воли випрягає, 
Занози ховає 
Мережані, а Катруся 
Марка оглядає. 
«А де ж Ганна, Катерино? 
Я пак і байдуже! 
Чи не вмерла?» 
«Ні, не вмерла, 
А дуже нездужа. 
Ходім лишень в малу хату, 
Поки випрягає 
Воли батько: вона тебе, 
Марку, дожидає». 
Ввійшов Марко в малу хату 
І став у порогу... 
Аж злякався. Ганна шепче: 
«Слава... слава богу! 
Ходи сюди, не лякайся... 
Вийди, Катре, з хати: 
Я щось маю розпитати, 
Дещо розказати». 

Вийшла з хати Катерина, 
А Марко схилився 
До наймички у голови. 
«Марку! подивися, 
Подивися ти на мене: 
Бач, як я змарніла? 
Я не Ганна, не наймичка, 
Я...» - 
Та й оніміла. 
Марко плакав, дивувався. 
Знов очі одкрила, 
Пильно, пильно подивилась — 
Сльози покотились. 
«Прости мене! Я каралась 
Весь вік в чужій хаті... 
Прости мене, мій синочку! 
Я... я твоя мати». 
Та й замовкла... 

Зомлів Марко, 
Й земля задрижала. 
Прокинувся... до матері — 
А мати вже спала! 

13 ноября 1845, 
в Переяславі

До перелiку