Поезія


– Не варт, єй-богу, жить на світі!.. 
– То йди топись! – А жінка! Діти? 
– Ото ж то, бачиш, не бреши! 
А сядь лишень та напиши 
Оцю бувальщину… То, може, 
Інако скажете, небоже. 

Пиши отак: було 
Село. 
Та щоб не лізти на чужину, 
Пиши: у нас на Україні. 
А в тім селі вдова жила, 
А у вдови дочка була 
І син-семиліток 
Добро, мавши діток 
У розкоші, хвалиш бога… 
А вдові убогій 
Мабуть, не до того, 
Бо залили за шкуру сала, 
Трохи не пропала. 
Думала – в черниці 
Або йти топиться, 
Так жаль маленьких діток стало! 
Звичайне, мати, що й казать! 
Та, може, снився-таки й зять: 
Бо вже Катруся підростала 
Чи вже ж їй вік продівувать, 
Зносити брівоньки нізащо?.. 
Ні, дівонька вона не та! 

Таки ж у тім селі, трудящий! 
(Бо всюди сироти – ледащо) 
У наймах виріс сирота, 
Неначе батькова дитина! 
То сяк, то так 
Придбав сірома грошенят, 
Одежу справив, жупанину 
Та ні відсіль і ні відтіль 
На ту сирітську копійчину 
Купив садочок і хатину, 
Подякував за хліб і сіль 
І за науку добрим людям 
Та до вдовівни навпростець 
Шелесть за рушниками! 
Не торгувались з старостами, 
(Як те буває між панами) 
Не торгувавсь і панотець 
Усім на диво та на чудо! 
За три копи звінчав у будень… 

Просохли очі у вдови, 
Отак-то, друже мій, живи, 
То й весело на світі буде. 
І буде варт на світі жить, 
Як матимеш кого любить. 
Хоть кажуть от ще що, небоже: 
Себе люби, то й бог поможе. 
А доведеться умирать? 
Здихать над грішми? Ні, небоже! 
Любов – господня благодать! 
Люби ж, мій друже, жінку, діток; 
Діли з убогим заробіток, 
То легше буде й зароблять. 

Одружились небожата. 
Дивувались люде, 
Як то вони, ті сироти, 
Жить на світі будуть? 
Минає рік, минув другий, 
Знову дивувались. 
Де в тих сиріт безталанних 
Добро теє бралось? 
І в коморі, і надворі, 
Та току й на ниві, 
І діточки як квіточки, 
Й самі чорнобриві, 
У жупанах похожають, 
Старців закликають 
На обіди, а багаті – 
То й так не минають. 
Не минали, себелюби, 
Та все жалкували, 
Що сироти таким добром 
Старців годували! 
“Коли гниє, то спродали б, 
Адже ж у їх діти!..” 
Ось слухай же, що то роблять 
Заздрощі на світі 
І ненатля голодная. 
Ходили, ходили, 
Поки вночі, жалкуючи, 
Хату запалили! 
Нехай би вже були непевні 
Які вельможі просвіщенні: 
То і не жаль було б; чи так? 
А то сірісінький сіряк 
Отак лютує. Тяжко, брате, 
Людей на старість розпізнати. 
А ще гірше ззамолоду 
Гадину кохати. 
Очарує зміїними 
Карими очима… 
А пек тобі, забув, дурню, 
Що смерть за плечима. 

До стебла все погоріло, 
І діти згоріли, 
А сусіди, і багаті 
І вбогі, раділи. 
Багатії, бач, раділи, 
Що багатше стали, 
А вбогії тому раді, 
Що з ними зрівнялись! 
Посходились жалкувать, 
Жалю завдавати. 
“Шкода, шкода! Якби знаття, 
Копійчину б дбати, 
То все б таки не так воно… 
А що пак, Максиме! 
(Бо його Максимом звали.) 
Попродай скотину 
Та ходи до мене в найми, 
Що буде, те й буде. 
Будем знов чумакувати, 
Поки вийдем в люде, 
А там знову…” Подякував 
Максим за пораду. 
“Побачу ще, як там буде; 
Коли не дам ради, 
То тойді вже, певне, треба 
Іти в найми знову… 
Де-то моя Катерина, 
Моя чорноброва!.. 
Вона мене все радила, 
І тепер порадить!..” 
Та остання ся рада 
Навіки завадить. 
Воли твої і корови 
Разом поздихали, 
А Катруся з москалями 
Десь помандрувала! 

Тепер отак пиши, небоже. 
Максим подумав, пожурився; 
А потім богу помолився, 
Промовив двічи: – Боже!Боже! – 
Та й більш нічого. 
Од цариці 
Прийшов указ лоби голить. 
“Не дав вдовиці утопиться, 
Не дам же й з торбою ходить!” – 
Сказав Максим, і грунт покинув. 
Бо вдовиного, бачиш, сина 
В прийом громада повезла. 
Такі-то темнії діла 
Творяться нишком на сім світі! 
А вас, письменних, треба б бити, 
Щоб не кричали: “Ах! аллах! 
Не варт, не варт на світі жити!” 
А чом пак темні не кричать? 



Хіба ж живуть вони? І знають, 
Як ви сказали, благодать, 
Любов?.. 



Що, що? Недочуваю… 



Вони, кажу вам, прозябають. 
Або, по-вашому, ростуть, 
Як та капуста на городі. 



Отак по-вашому! Ну, годі ж, 
Нехай собі і не живуть… 
А все скажу-таки: як хочеш, 
А ви їм жить не даєте, 
Бо ви для себе живете, 
Заплющивши письменні очі. 



Отже, як будем так писать, 
То ми й до вечора не кончим. 
Ну, де той безталанний зять? 

Вернувсь вдовиченко додому, 
А зять пішов у москалі. 
Не жаль було його нікому, 
Та ще й сміялись у селі! 

Отже, далебі, не знаю, 
Чи вона верталась, 
Катерина до матері, 
Чи так і пропала? 
Була чутка, що стрижену 
В Умані водили 
По улицях – украла щось… 
Потім утопилась. 
Та все то те, – знаєш, дюде 
Втоплять і задушать! 
А може, то така правда, 
Як на вербі груші. 
Знаю тілько, що про неї 
І пісню проклали. 
Я чув тойді, на досвітках 
Дівчата співали: 
“Шелесь, шелесь по дубині, 
Шапки хлопці погубили, 
Тілько наймит не згубив, 
Удовівну полюбив…” 
Соромітна, нехай їй лихо! 
Минали літа тихо, тихо, – 
Отак пиши, – і за гріхи 
Карались господом ляхи, 
І пугав Пугач над Уралом. 
Піїти в одах вихваляли 
Войну й царицю. Тілько ми 
Сиділи нишком, слава богу. 

Після великої зими 
Вернувся і Максим безногий. 
В поході, каже, загубив. 
Та срібний хрестик заробив! 

– Чого він придибав? Нема в нього хати, 
Ні сестри, ні брата, нікого нема. 
Чого ж він приплентав? – А хто його зна! 
Чи чув ти, що кажуть:легше умирати 
Хоть на пожарині 
В своїй стороні, 
Ніж в чужій в палатах. Чи чув ти? – Ба ні. 
Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати, 
Бо хочеться спати і вам і мені. 

Зажуривсь москаль-каліка, 
Де йому подітись? 
Вдовиченко в пікінерах, 
Вдова на тім світі! 
До кого ж він прихилиться? 
Де перезимує? 
Уже осінь незабаром 
Зима залютує. 
Нема йому в світі долі, 
Полинула в поле!.. 
Попросився зимувати 
До дяка у школу. 
Бо таки й письма, спасибі, 
Москалі навчили, 
І в косі був, бо й москалі 
Тойді, бач, носили 
Сиві коси з кучерями 
Усі до одного 
І борошном посипали 
Бог їх зна, для чого! 
Максим таки як письменний, 
Було, помагає 
І на клиросі дякові 
І псалтир читає 
Над покійними. Й хавтури 
З школярами носить. 
А в пилипівку, сірома, 
Христа ради просить! 
Нічого, знай, своє пиши 
Та перед людьми не бреши. 
Хоч би тобі лихе слово 
Почув хто од його. 
– І талан і безталання – 
Все, – каже, – од бога. 
Ані охне, ні заплаче, 
Неначе дитина. 
І собаки не кусали 
Москаля Максима. 
А в неділю або в свято, 
Мов причепуриться, 
Шкандибає на вдовину 
Пустку подивиться. 
Сяде собі у садочку… 
І вдову згадає 
І за її грішну душу 
Псалтир прочитає. 
Катерину о здравії 
Тихенько пом'яне! 
Утре сльози – все од бога – 
Й веселенький стане. 
А в петрівку і в спасівке 
Не спочине в школі, 
Бере заступ і лопату, 
Шкандибає в поле… 
І край шляху при долині – 
Отже, не вгадаєш, 
Що каліка виробляє, – 
Криницю копає! 
Та й викопав. На те літо 
Криницю святили, 
На самого маковія, 
І дуб посадили 
На прикмету проїзжачим. 
А на друге літо 
Москаля вже неживого 
Найшли в балці діти 
Коло самої криниці – 
Вийшов подивиться 
Останній раз, сіромаха, 
На свою криницю. 
громадою при долині 
Його поховали 
І долину і криницю 
На пам’ять назвали 
Москалевою. На спаса 
Або маковія 
І досі там воду святять. 
І дуб зеленіє. 
Хто йде, їде – не минають 
Зеленого дуба, 
В холодочку посідають 
Та тихо та любо, 
П’ючи воду погожую, 
Згадують Максима… 

Отак живіть, недоуки, 
То й жить не остине. 

[Кінець червня-грудень 1847, 
Орська кріпость] 

До перелiку