Мені тринадцятий минало. 
Я пас ягнята за селом. 
Чи то так сонечко сіяло, 
Чи так мені чого було? 
Мені так любо, любо стало, 
Неначе в бога ...... 
Уже прокликали до паю, 
А я собі у бур'яні 
Молюся богу... І не знаю, 
Чого маленькому мені 
Тойді так приязно молилось, 
Чого так весело було? 
Господнє небо, і село, 
Ягня, здається, веселилось! 
І сонце гріло, не пекло! 
Та недовго сонце гріло, 
Недовго молилось... 
Запекло, почервоніло 
І рай запалило. 
Мов прокинувся, дивлюся: 
Село почорніло, 
Боже небо голубеє 
І те помарніло. 
Поглянув я на ягнята! 
Не мої ягнята! 
Обернувся я на хати — 
Нема в мене хати! 
Не дав мені бог нічого!.. 
І хлинули сльози, 
Тяжкі сльози!.. А дівчина 
При самій дорозі 
Недалеко коло мене 
Плоскінь вибирала, 
Та й почула, що я плачу. 
Прийшла, привітала, 
Утирала мої сльози 
І поцілувала ..... 

Неначе сонце засіяло, 
Неначе все на світі стало 
Моє... лани, гаї, сади!.. 
І ми, жартуючи, погнали 
Чужі ягнята до води. 

Бридня!.. а й досі, як згадаю, 
То серце плаче та болить, 
Чому господь не дав дожить 
Малого віку у тім раю. 
Умер би, орючи на ниві, 
Нічого б на світі не знав. 
Не був би в світі юродивим, 
Людей і бога не прокляв! 

(Друга половина 1847, Орська кріпость)