Колись-то ще, во время оно, 
Помпілій Нума, римський цар, 
Тихенький, кроткий государ, 
Втомившись, пишучи закони, 
Пішов любенько погулять 
І одпочить. Та, спочивавши, 
Додумать, як би то скувать 
Кайдани на римлян. І, взявши 
Гнучкий одноліток лози, 
Каблучку заходивсь плести, 
На шию б то. Коли погляне, 
У холодочку під платаном 
Дівча заквітчанеє спить... 
Дріадам нічого робить 
Перед такою красотою, 
Перед богинею такою! 
Сама Егерія в гаю, 
Кленучи доленьку свою, 
Повісилась. А мудрий Нума 
І на дівча, і на цвіти 
Дивується собі і дума: 
«Який би ретязь ще сплести?» 

28 мая [1860], 
С.-Петербург