Поезія


За горами гори, хмарою повиті, 
Засіяні горем, кровію политі. 

Споконвіку Прометея 
Там орел карає, 
Що день божий добрі ребра 
Й серце розбиває. 
Розбиває, та не вип'є 
Живущої крові – 
Воно знову оживає 
І сміється знову. 
Не вмирає душа наша, 
Не вмирає воля. 
І неситий не виоре 
На дні моря поле. 
Не скує душі живої 
І слова живого. 
Не понесе слави бога, 
Великого бога. 

Не нам на прю з тобою стати! 
Не нам діла твої судить! 
Нам тілько плакать, плакать, плакать 
І хліб насущний замісить 
Кровавим потом і сльозами. 
Кати згнущаються над нами, 
А правда наша п'яна спить. 

Коли вона прокинеться? 
Коли одпочити 
Ляжеш, боже, утомлений? 
І нам даси жити! 
Ми віруєм твоїй силі 
І духу живому. 
Встане правда! встане воля! 
І тобі одному 
Помоляться всі язики 
Вовіки і віки. 
А поки що течуть ріки, 
Кровавії ріки! 

За горами гори, хмарою повиті, 
Засіяні горем, кровію политі. 
Отам-то милостивії ми 
Ненагодовану і голу 
Застукали сердешну волю 
Та й цькуємо. Лягло костьми 
Людей муштрованих чимало. 
А сльоз, а крові? Напоїть 
Всіх імператорів би стало 
З дітьми і внуками, втопить 
В сльозах удов'їх. А дівочих, 
Пролитих тайне серед ночі! 
А матерних гарячих сльоз! 
А батькових старих, кровавих, 
Не ріки – море розлилось, 
Огненне море! Слава! Слава! 
Хортам, і гончим, і псарям, 
І нашим батюшкам-царям 

Слава. 

І вам слава, сині гори, 
Кригою окуті. 
І вам, лицарі великі, 
Богом не забуті. 
Борітеся – поборете, 
Вам бог помагає! 
За вас правда, за вас сила 
І воля святая! 

Чурек і сакля – все твоє, 
Воно не прошене, не дане, 
Ніхто й не возьме за своє, 
Не поведе тебе в кайданах. 
А в нас!.. На те письменні ми, 
Читаєм божії глаголи!.. 
І од глибо[ко]ї тюрми 
Та до високого престола – 
Усі ми в золоті і голі. 
До нас в науку! ми навчим, 
Почому хліб і сіль почім! 
Ми християне; храми, школи, 
Усе добро, сам бог у нас! 
Нам тілько сакля очі коле: 
Чого вона стоїть у вас, 
Не нами дана; чом ми вам 
Чурек же ваш та вам не кинем, 
Як тій собаці! Чом би нам 
Платить за сонце не повинні! 
Та й тілько ж то! Ми не погане, 
Ми настоящі християне, 
Ми малим ситі!.. А зате! 
Якби ви з нами подружили, 
Багато б дечому навчились! 
У нас же й світа, як не те – 
Одна Сибір неісходима, 
А тюрм! а люду!.. Що й лічить! 
Од молдованина до фінна 
На всіх язиках все мовчить, 
Бо благоденствує! У нас 
Святую Біблію читає 
Святий чернець і научає, 
Що цар якийсь-то свині пас 
Та дружню жінку взяв до себе, 
А друга вбив. Тепер на небі. 
Об бачите, які у нас 
Сидять на небі! Ви ще темні, 
Святим хрестом не просвіщенні, 
У нас навчіться!.. В нас дери, 

Дери та дай, 
І просто в рай, 

Хоч і рідню всю забери! 
У нас! чого то ми не вмієм? 
І зорі лічим, гречку сієм, 
Французів лаєм. Продаєм 
Або у карти програєм 
Людей… не негрів… а таких 
Таки хрещених… но простих. 
Ми не гішпани; крий нас, боже, 
Щоб крадене перекупать, 
Як ті жиди. Ми по закону!.. 

По закону апостола 
Ви любите брата! 
Суєслови, лицеміри, 
Господом прокляті. 
Ви любите на братові 
Шкуру, а не душу! 
Та й лупите по закону 
Дочці на кожушок, 
Байстрюкові на придане, 
Жінці на патинки. 
Собі ж на те, що не знають 
Ні діти, ні жінка! 

За кого ж ти розіп'явся, 
Христе, сине божий? 
За нас, добрих, чи за слово 
Істини… чи, може, 
Щоб ми з тебе насміялись? 
Воно ж так і сталось. 

Храми, каплиці, і ікони, 
І ставники, і мірри дим, 
І перед обра[зо]м твоїм 
Неутомленниє поклони. 
За кражу, за войну, за кров, 
Щоб братню кров пролити, просять 
І потім в дар тобі приносять 
З пожару вкрадений покров!! 

Просвітились! та ще й хочем 
Других просвітити, 
Сонце правди показати 
Сліпим, бачиш, дітям!.. 
Все покажем! тілько дайте 
Себе в руки взяти. 
Як і тюрми муровати, 
Кайдани кувати, 
Як і носить!.. і як плести 
Кнути узловаті – 
Всьому навчим; тілько дайте 
Свої сині гори 
Остатнії… бо вже взяли 
І поле і море. 

І тебе загнали, мій друже єдиний, 
Мій Якове добрий! Не за Україну, 
А за її ката довелось пролить 
Кров добру, не чорну. Довелось запить 
З московської чаші московську отруту! 
О друже мій добрий! друже незабутий! 
Живою душею в Украйні витай, 
Літай з козаками понад берегами, 
Розриті могили в степу назирай. 
Заплач з козаками дрібними сльозами 
І мене з неволі в степу виглядай. 

А поки що мої думи, 
Моє люте горе 
Сіятиму – нехай ростуть 
Та з вітром говорять. 
Вітер тихий з України 
Понесе з росою 
Мої думи аж до тебе!.. 
Братньою сльозою 
Ти їх, друже, привітаєш, 
Тихо прочитаєш… 
І могили, степи, море, 
І мене згадаєш. 

18 ноября 1845, 
в Переяславі

До перелiку