Немає гірше, як в неволі 
Про волю згадувать. А я 
Про тебе, воленько моя, 
Оце нагадую. Ніколи 
Ти не здавалася мені 
Такою гарно-молодою 
І прехорошою такою 
Так, як тепер на чужині, 
Та ще й в неволі. Доле! Доле! 
Моя ти співаная воле! 
Хоч глянь на мене з-за Дніпра, 
Хоч усміхнися з-за .... 

І ти, моя єдиная, 
Встаєш із-за моря, 
З-за туману, слухняная 
Рожевая зоре! 
І ти, моя єдиная, 
Ведеш за собою 
Літа мої молодії, 
І передо мною 
Ніби море заступають 
Широкії села 
З вишневими садочками 
І люде веселі. 
І ті люде, і село те, 
Де колись, мов брата, 
Привітали мене. Мати! 
Старесенька мати! 
Чи збираються ще й досі 
Веселії гості 
Погуляти у старої, 
Погуляти просто, 
По-давньому, по-старому, 
Од світу до світу? 
А ви, мої молодії 
Чорнявії діти, 
Веселії дівчаточка, 
І досі в старої 
Танцюєте? А ти, доле! 
А ти, мій покою! 
Моє свято чорнобриве, 
І досі меж ними 
Тихо, пишно походжаєш? 
І тими очима, 
Аж чорними — голубими, 
І досі чаруєш 
Людські душі? Чи ще и досі 
Дивуються всує 
На стан гнучий? Свято моє! 
Єдинеє свято! 
Як оступлять тебе, доле, 
Діточки-дівчата 
Й защебечуть по своєму 
Доброму звичаю, 
Може, й мене ненароком 
Діточки згадають. 
Може, яка і про мене 
Скаже яке лихо. 
Усміхнися, моє серце, 
Тихесенько-тихо, 
Щоб ніхто і не побачив... 
Та й більше нічого. 
А я, доленько, в неволі 
Помолюся богу. 

[Друга половина 1848, 
Косарал]