Поезія


Вітре буйний, вітре буйний! 
Ти з морем говориш,— 
Збуди його, заграй ти з ним, 
Спитай синє море. 
Воно знає, де мій милий, 
Бо його носило, 
Воно скаже, синє море, 
Де його поділо. 
Коли милого втопило — 
Розбий синє море; 
Піду шукать миленького, 
Втоплю своє горе, 
Втоплю свою недоленьку, 
Русалкою стану, 
Пошукаю в чорних хвилях, 
На дно моря кану. 
Найду його, пригорнуся, 
На серці зомлію. 
Тоді, хвиле, неси з милим, 
Куди вітер віє! 
Коли ж милий на тім боці, 
Буйнесенький, знаєш, 
Де він ходить, що він робить, 
Ти з ним розмовляєш. 
Коли плаче — то й я плачу, 
Коли ні — співаю; 
Коли ж згинув чорнобривий, — 
То й я погибаю. 
Тогді неси мою душу 
Туди, де мій милий; 
Червоною калиною 
Постав на могилі. 
Буде легше в чужім полі 
Сироті лежати — 
Буде над ним його мила 
Квіткою стояти. 
І квіткою й калиною 
Цвісти над ним буду, 
Щоб не пекло чуже сонце, 
Не топтали люде. 
Я ввечері посумую, 
А вранці поплачу. 
Зійде сонце — утру сльози,— 
Ніхто й не побачить. 
Вітре буйний, вітре буйний! 
Ти з морем говориш,— 
Збуди його, заграй ти з ним, 
Спитай синє море... 

[1838, С.-Петербург]

До перелiку