Поезія

І станом гнучим, і красою 
Пренепорочно-молодою 
Старії очі веселю. 
Дивлюся іноді, дивлюсь, 
І чудно, мов перед святою, 
Перед тобою помолюсь. 
І жаль мені, старому, стане 
Твоєї божої краси. 
Де з нею дінешся єси? 
Хто коло тебе в світі стане 
Святим хранителем твоїм? 
І хто заступить? хто укриє 
Од зла людського в час лихий? 
Хто серце чистеє нагріє 
Огнем любові, хто такий? 
Ти сирота, нема нікого, 
Опріче праведного бога. 
Молися ж, серце, помолюсь 
І я з тобою. Щось пророче 
Мені вже зазирає в очі, 
І я вже богу не молюсь, 
Уже й на тебе не дивлюсь. 
Мені приснилось: ти вже мати, 
Не в оксамиті, не в палатах 
Твоє голоднеє дитя... 
І в'янеш ти, а дні летять, 
Несуть все добре за собою, 
Уже й надію понесли, 
А ти осталась на землі 
Одна-однісінька; з тобою 
Єдинеє добро було — 
Твоє дитя, поки росло, 
В колодочки поки вбивалось. 
Оперилось, і ти осталась, 
Стара і немощяа. Людей, 
Людей неприязних благаєш 
І Христа ради простягаєш 
Коло зачинених дверей 
Старії руки. 

Отак я іноді тобою, 
Тобою, серце, молодою, 
Старії очі веселю. 
Дивлюся іноді, дивлюсь 
На стан твій гнучий, і за тебе 
Тихенько богу помолюсь. 
Молися й ти, з святого неба 
На тебе, серце, не зійшла 
Твоя і доля і недоля. 

[Перша половина 1850, 
Оренбург]

До перелiку