І небо невмите, і заспані хвилі; 
І понад берегом геть-геть 
Неначе п'яний очерет 
Без вітру гнеться. Боже милий! 
Чи довго буде ще мені 
В оцій незамкнутій тюрмі, 
Понад оцим нікчемним морем 
Нудити світом? Не говорить, 
Мовчить і гнеться, мов жива, 
В степу пожовклая трава; 
Не хоче правдоньки сказать, 
А більше ні в кого спитать. 

[Друга половина 1848, 
Косарал]